160 років Святому Лікарю

 Коли наша студія «Київнаукфільм» була повнокровною, діяльною та гомінкою, ми готували серіал «Лікарська справа в Україні». Мені було запропоновано  роботу над документальним фільмом про знаменитого хірурга М.І. Пирогова. Для молодого кінорежисера це почесно - тема виграшна, герой знаменитий …

 У вінницькому мавзолеї  дбайливо зберігається  не тільки тіло, але й книга відгуків, серед  яких мені сподобався веселий запис: «Ознакомились с телом Пирогова. Остались довольны. Пожарники города Винница».

Та якось попала мені до рук  тоненька книжечка Гелія  Аронова «Був такий лікар» про Т.Г. Яновського. І стало раптом досадно і прикро – був Лікар, який унікально поєднував у собі  геніальність і великодушність, але в кого  би я не запитувала, ніхто про нього не пам’ятав…  Тільки одна лікарка – мамина колежанка, корінна киянка Л.Т. Миронова натхненно стала розповідати про неймовірно, небувало  багатолюдний похорон Т.Г. Яновського, про усипану квітами дорогу від центру до Лук’янівського цвинтаря, про  ксьондза, рабина і православного священика, які йшли за катафалком— несподіваний конфесійний тріумвірат, особливо несподіваний для тих часів, коли релігія войовничо переслідувалася…  Надзвичайна процесія пройшла, а уквітчана дорога лишилася в пам'яті назавжди.   І ми не сміємо втрачати цю світлу пам'ять.

А чи  зараз є такий Лікар?

І задумала я фільм  із несподіваною для мене запитальною назвою «Чи повернеться Лікар?». І заявила я на кіностудії, що відмовляюся від уславлення славнозвісного М.І. Пирогова.

- Але Пирогов – великий!, –  умовляли мене.

- І Яновський великий, до того ще й гроші бідним роздавав. Просто ви про нього не знаєте! – захищалася я, і була горда думати, що Теофіл  Гаврилович обрав мене, як обрав і Гелія  Аронова, бо обирає той, чию пам'ять ти захищаєш. І я налаштувалася передати –  тим, кого він обиратиме, – не тільки його світлий образ, але і його засоби вдосконалення життя.

В  народі кажуть, що  людина тоді  помирає, коли її  забувають.  І тоді жертва її марна, і  послання  її не  дійде... 

Коли весь  Київ плакав за Яновським – люди переживали катарсис, успадковуючи високий дух.

...Того похмурого липневого дня 1928 року київські газети вийшли у жалобних рамках. "Памяти великого врача-гуманиста", "Умолкло кроткое благородное сердце" — це заголовки деяких некрологів.

У Києві того дня призупинився рух. Як човни серед багатотисячного людського океану пробивалися наряди кінної міліції. Усіх киян об'єднало спільне горе — прощання з великодушною людиною, лікарем, якого в народі називали святим. за катафалком ішли...православний священик, ксьондз і рабин. Всі конфесії Києва відспівували Яновського. Кияни прощалися зі знаменитим Лікарем, який протягом кількох десятиліть полегшував страждання людям незалежно від їхнього віросповідання й фінансового становища — бідним, багатим, християнам, юдеям, мусульманам, атеїстам...

Навіть київські злодії по-своєму відреагували на похорон: позрізали з клумб усі квіти. І міліція нікого не штрафувала, бо тими квітами люди вкривали багатокілометровий шлях похоронної процесії від Академії наук до Лук'янівського кладовища. Ховали  Святого Доктора. Ховали  Лікарську Совість. 

Уквітчаною стезею  академік Теофіл Гаврилович Яновський відходив у інший світ.

Нині над кам'яною плитою — тьмяний мармуровий хрест із вирізьбленими лілеями, улюбленими квітами Теофіла Гавриловича.    А  колись цей хрест був  білосніжним— так сучасники Т.Яновського намагалися підкреслили й донести до нас образ духовної чистоти Лікаря.

І сьогодні  продовжує дивувати надзвичайне поєднання великої душі  та  великого інтелекту Т.Г. Яновського.

Закінчивши з відзнакою  в 1884 р. медичний  факультет Київського університету,  молодий Теофіл був обраний штатним ординатором шпитальної  терапевтичної клініки. Очолював цей лікувальний заклад відомий у  Києві професор Карл Генріхович Трітшель, що відрізнявся надзвичайною здатністю відчути хворого  і вселити в нього бадьорість духу. Перейнявши у свого вчителя  ці прекрасні якості, Т.Г. Яновський  зумів розвинути їх  ще більшою мірою і потім передав їх своїм учням та слухачам.

Із записничка молодого Теофіла  – «Слава Богу, завжди є чого навчатися. Життя, яке витрачене на гонитву за втіхами, не дає задоволення, бо занадто багато сторін людської природи залишаються бездіяльними».

У  1890 році  тридцятилітній київський  терапевт  Т. Яновський  у своїй докторській дисертації  доповів про бактерицидну дію ультрафіолетових променів  на паличку черевного тифу. У нашій  медицині до того бактеріологія практично розвинута  не була . Тільки із зарубіжних журналів  можна було дізнатися про дослідження в цій галузі.  

Молодий Теофіл стажувався у Парижі та Берліні в інститутах знаменитих Луї Пастера, Рудольфа Вірхова.

Опанувавши німецьку та французьку мови так, що вільно читав в оригіналі наукові праці, Теофіл почав вивчати англійську. Робив це  він досить своєрідно і цікаво: дорогою з дому до клініки він вивчав слова, виписані напередодні. І цього  методу  вивчення  мов  він дотримувався і пізніше, вже будучи лікарем. Таким чином вивчив п’ять мов.

Після поверення до  Києва, в Олександрівській лікарні він організує  першу  українську бактеріологичну лабораторію.

Кінець XIX століття в Російській імперії був похмурим періодом - буяли епідемії тифу, холери, дизентерії, особливо - дифтерії. В Україні були цілі села, в яких епідемія дифтерії забирала життя всіх дітей. Необхідно було поставити щит  хворобам. Цим зі своїми однодумцями і зайнявся Теофіл Яновський.

Він став одним  з  ініціаторів створення  Бактеріологічного інституту  у Києві.

На початку Першої світової війни Теофіл Гаврилович працював в осередках епідемій перш за все як лікар. За видатні заслуги, безкорисне служіння науці, лекторську майстерність, активну громадську діяльність Теофілу Гавриловичу Яновському було надано почесне і дуже  рідкісне в той час звання заслуженого професора.

Навколо себе він створював чудодійну атмосферу, яка  облагороджувала людей. І  до нього, і після нього було багато  великодушних  лікарів. Але Яновський вирізняється серед  усіх.

У той час у Києві було багато товариств, які  піклувалися про хворих та бідних, і майже у кожному з них Теофіл Гаврилович  брав безпосередню участь.

Весь Київ  знав про льох Яновського – і  ніхто не видав його.  Там під час погромів професор  переховував  євреїв.

До влади рвалися вожді, які вважали, що  зможуть удосконалити світ насильством. А Яновський щоденно вдосконалював світ милосердям та напруженням інтелекту. Його професійні  можливості  вважалися необмеженими.  Так, він перший поставив прижиттєвий діагноз інфаркту легені. Прижиттєва діагностика інфаркту міокарду  принесла світову славу В.П.Образцову  та М.Д.Стражеско. А не менш складне дослідження Яновського  так і лишилося відомим лише  його учням та колегам.  Він уникав слави і сенсаційності.

Колеги відзначали, що Теофіл Гаврилович  мав прекрасний слух, тонкий нюх, гострий зір і особливий дар інтуїції там, де були симптоми заплутані або недостатні. Звичайно, ця інтуїція була несвідомо заснована на його власному досвіді. Несподіваною  була  публікація Яновського «Клінічне значення запаху», в якій він описує, окрім уринозного, своєрідний запах при уремії як ознаку, яка може з’являтися перед смертю хворого.  При доброякісних формах туберкульозу він описує запах «прілого сіна». Ця робота є свідченням тонкої спостережливості  і вдумливості великого клініциста. 

Геніальним осяянням, надзвичайною здогадкою було  рішення лікаря Яновського застосувати проти хімічних опіків стравоходу подрібнені   надниркові залози рогатої худоби. Лише через 30 років Едуард Кендалл  зробить гучне відкриття діяльності надниркових залоз і одержить Нобелівську премію. Якби Яновський продовжував дослідження, на  нього чекали би і успіх, і слава.  Але  на нього чекали хворі. Тому свої спостереження він продовжував не в лабораторії, а лише у клініці. Він не смів перервати  прийому хворих, які  до нього йшли та йшли  нескінченно. Якось вночі обвалилася стеля в його кабінеті,  що  давно потребував ремонту...

Перший в Києві державний автомобіль було запропоновано саме йому –  але він відмовився.  

Як лікар Теофіл  Гаврилович  дива творив.  До нього йшли найзнаменитіші  й найбагатші  люди.   Серед  відомих  пацієнтів професора Яновського були Леся Українка, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий ,Михайло Старицький, Микола Лисенко,  Петро  Столипін...

Професора  Яновського знали далеко за межами Києва і країни. А він поспішав не тільки на мармурові  сходи, але й на вузенькі дерев’яні  сходинки  у жалюгідні  підвали.  І нікому ніколи не відмовляв, навіть якщо в циганський табір викликали, або у притон, або перехоплювали по дорозі, коли він втомлений повертався додому.

За все життя він не відмовив жодному хворому і по-батьківськи зігрів кожного.

Він не брав  грошей  зі своїх колег, з  учителів та учнів, зі священнослужителів  усіх релігій.

Після викликів він частенько повертався додому не тільки без  гонорару, але й без грошей, які в нього були з собою. Усіх бідних Теофіл  Гаврилович  лікував безкоштовно, а часто непомітно для хворого  лишав під подушкою гроші на ліки, на харчі. А то  і на переїзд у кращі умови. А бувало – посилав по пошті гроші своїм пацієнтам.

У книзі «Теофіл  Гаврилович  Яновський»  письменник Гелій Аронов наводить уривки з листа молодого Теофіла дружині. Ці думки можна вважати програмними у його професійній лікарській моралі:

"Де знайти примирення між пошуками шматка  хліба (що досягається службою й платною практикою), далі — науковими спрямуваннями,   й з рештою, гуманітарними вимогами — лікувати платонеспроможних.  Перше — не можна відкинути, друге — не хочеться, а третє ... Нам іноді здається, що допомога бідним — то добровільне діяння, яке є схвальним, проте яке можна й не робити. Та ми повинні  більше ділитися з іншими. Всі мають однакові права на блага земні. Розпочати особисте, егоїстичне життя й заплющити очі щодо інших— я не можу; не можу не тому, що я добрий, либонь, а тому, що інакше  чинити несправедливо".

Т. Яновський нерідко наймав у лазареті  за свій рахунок доглядальницю  для тяжкохворих.

Одного разу пропало його портмоне. Але злодії не торкнулися грошей, побачивши візитівку знаменитого лікаря. Принесли все в цілості за вказаною адресою, поклали на його поріг, ще й вибачення написали, мовляв, темно було...не впізнали, вибачте…  

Популярність лікаря Яновського вийшла далеко за межі Києва: він часто виїжджав на консультації у провінцію та до багатьох міст України, зустрічався з подорожніми, серед  яких були і такі, що спеціально брали квиток в купе з професором Яновським. На  станціях його зустрічали люди, які прагнули, щоб Теофіл Гаврилович їх оглянув і проконсультував.

Із книги Г. Ю.Аронова  -  «Професора Яновського ми запросили до батька, хворого на запалення легенів. Професор пообіцяв прийти ввечері, і ми спокійно чекали його, поки не стемніло. У нас був  величезний злий пес. Прив'язати-то  ми його прив'язали, але боялися, що він все ж таки буде гавкати і налякає Теофіла Гавриловича. Тому кожні 10-15 хвилин хто-небудь виходив з гасової лампою на ганок і вдивлявся в темряву. І все ж ми його пропустили ... Пес не міг не відчути чужака, але мовчав. Це і вразило нас, коли на порозі з'явився професор Яновський. «Святий прийшов!» - не змовляючись, в один голос вигукнули мама і бабуся».

Теофіл  Гаврилович  говорив, що не сама робота його стомлює й хвилює, а свідомість того, що треба поспішати, що, роблячи якусь справу, він  відчуває, що інша  вже чекає. І, знаходячись в одному місці, він завжди знає, що на нього чекають в іншому. Найбільше хвилювався він через засідання, що їх припадало часто 2–3 на день, і всюди йому доводилося  бути за голову або доповідача.

За великі заслуги Ф.Г. Яновському  першому з клініцистів було надано звання академіка.

Цікаво, що М.В.Гоголь  був прямим родичем  Т.Г. Яновського  – в них був спільний прадід. Батько Теофіла Гавриловича походив зі славного українського дворянського роду Гоголів-Яновських. У родині Яновських  як велику реліквію зберігали книгу «Миргород»  з автографом Гоголя. Геніальний письменник   тепло підписав свою книгу  батькові  Теофіла  - пану Гаврилі Iвановичу Яновському.

Дружина Теофіла Гавриловича Ганна Вікторівна походила зі славетного роду архітектора Івана Григоровича-Барського.

1917 року  у Т.Г. Яновського  виникла ідея  –  забезпечити хворих дітей якісними і дешевими молочними продуктами. Він  активно підтримує  свого шкільного товариша М.П. Слюсаревського щодо відкриття в Києві молочарського кооперативного товариства.

Але почалася доба великих вождів, для глобального мислення яких  принизливими були би заняття конкретними добрими справами. Їхній формат туди крутіший – вдосконалення світу!  І залишилися діти не тільки без молочних продуктів, але й без батьків…

Жовтневий  переворот 1917 року, перемелюючи долі, зламав  не тільки  плани Т.Г. Яновського, але й життя його родини.

Набожний  Теофіл  Гаврилович  діяльність нової влади сприймав як очевидну дикість:

«Не знаю, щось неладно все. ЖИТТЯ СТАЄ МЕНІ НЕ ПІД СИЛУ. Повсюди нещастя і горе. Нема на чому оку відпочити. Нема почуття радості життя.  Вам, молодим, може, це  легше, а мені не під силу стає».

Палали ікони, зачинялися храми — "Союз воинствующего безбожника" поширював свій наступ на душі людей.

Хаос  розвалював все.  Люди не могли не тільки лікуватися, але й прогодуватися.  Лише за один рік радянської  влади у Києві померло п’ять професорів. 

Помер маленький  онук Теофіла  Гавриловича. Донька Ася виїхала за кордон.

Трагічним видався для сім'ї  Яновських 1925 рік. Ася перебувала у  Франції на лікуванні, стан її був важкий. Теофіл Гаврилович разом з дружиною планували поїздку до Парижу. Однак через наявність великої  грижі перед поїздкою Ганна Вікторівна повинна була  обов'язково прооперуватися. Оскільки для повноцінного знеболення хлороформу не було, Г.В. Яновська погодилась на операцію фактично без анестезії, лише з впорскуванням кокаїну. Через 3 дні після операції прибула звістка про смерть Асі. Коли  мати дізналася про це, у неї почалася страшна депресія. І невдовзі її не стало.  

Велике горе Теофіла  Гавриловича поділяли  сини Віктор та Михайло.  Але  утішити його вже ніщо не могло.

У червні 1928 року на захисті дисертації  учня у Теофіла  Гавриловича стався інсульт. Але  він не дозволив  припиняти засідання  –  не тільки від  притаманної йому делікатності. Він,  Лікар, який віддав майже п’ять десятиліть спасінню людей, тепер  не хотів  рятуватися. 

До свого стану Яновський поставився спокійно, не ремствував, діагноз сприйняв з легкою усмішкою: "Добре, коли це так".

Багато колишніх пацієнтів приходили до нього, сподіваючись почути, що їхній Лікар одужує. Але на п'ятий день хвороби розвинулася пневмонія…

Він був визначним клініцистом і видатним ученим — одним з кращих лікарів Європи. Найбільш представницькі конгреси вважали за честь бачити його в президії. Це він надавав Нобелівському комітетові рецензії на праці кандидатів на Нобелівську премію в галузі медицини і фізіології.

Він був одним із фундаторів вітчизняної пульмонології, нефрології, фтизіатрії, клінічної інфектології, клінічної фармакології та низки інших дисциплін.

Йому було 68 років. Невеликий відрізок  для діянь такої великої людини.  

У перевернутому світі рятуватися він не  хотів.

… 8 липня 1928 р. об 11-й годині 45 хвилин вечора Т.Г. Яновський помер, втративши свідомість лише за кілька годин до смерті.  

За п’ять  років після відходу Теофіла  Гавриловича  Україна попухне з голоду…

За  дев’ять  років  - старший син  Віктор через своє дворянське походження буде замордований у ГУЛАГу… Молодший, Михайло, рятуючись від репресій,  виїде за кордон, у Мексику, і слід його розтане 1940 року …

А ще за рік рідний Київ застогне у фашистський окупації… І  при визволенні столиці України червоний від крові Дніпро вийде з берегів, поглинувши життя сотень тисяч  здорових людей. І в  пеклі  війни загине  якийсь юнак, що міг би стати  Святим Лікарем…

…Великий лікар вириває у смерті десятки і сотні тисяч людей.

У вождя  – щоби залишитися великим і незабутнім – рахунок іде на мільйони, але це рахунок знищених людей. Експерименти вождів по насильницькому вдосконаленню світу принесли  у долі людства нещастя і смерть.

У Яновського були свої вожді  – великі гуманісти. В його кабінеті висіли портрети Гоголя і Достоєвського, а на столі стояв портрет улюбленого доктора Чехова.

Багато  учнів  Теофіла Гавриловича стали професорами, керівниками клінік та кафедр і продовжували  наукову розробку проблем, розпочатих Т.Г. Яновським.

З  того часу  Київ  мав  багато  чудових і не чудових  лікарів.

Але більше нікого  кияни  не  проводжали  так  емоційно і багатолюдно, як  Т.Г. Яновського . 

Не було святих лікарів?  Чи люди вже стали іншими?..

…У Києві, біля інституту  пульмонології  ім. Т.Г. Яновського  —   невеличкий пам'ятник Т.Г. Яновському. Теофіл  Гаврилович  сидить і  стомлено-печально дивиться нам в очі.

На мапах, випущених до футбольного  євро-чемпіонату, було вказано, що це пам 'ятник Юрію Яновському…

Тобто письменника Ю. Яновського  ще пам’ятають, а Лікаря Т. Яновського – вже ні.

Фасад  інституту пульмонології відремонтували, поставили  євровікна… 

Ось тільки забруднений голубами пам'ятник ніхто не чистить, хоча кілька років тому на це звертали увагу і преса, і радіо.

Лікарі інституту, які вчилися по фундаментальній праці Т.Г. Яновського «Туберкульоз легень», спокійно миряться з тим, що геніальна голова  лікаря, відтворена в бронзі,  спотворена  брудними  плямами.

Чи  цінності  у людей вже відрізняються  від цінностей Теофіла Гавриловича?

Чи збайдужіння вже таке, що  нікому не цікава людина, ім'я якої носить їхній інститут?

В  народі кажуть, що не тоді людина помирає, коли її ховають.

Є надійний засіб вбити  людину  — це  забути її.  І тоді жертва її марна, і  послання  її не  дійде...

…Працюючи над фільмом "Чи повернеться Лікар?", ми прочитали одне свідчення, яке межує з містикою. Якось до Теофіла Гавриловича, можливо в сновидінні, звернулася дівчинка-гімназистка з проханням відвідати її хвору маму. Яновський запам'ятав коричневу з білою пелеринкою сукню відвідувачки. Увечері він вирушив за вказаною адресою. В одному зі старих будиночків Подолу лежала хвора жінка. Вона запитала професора, хто його направив. Він вказав на портрет дівчинки в сукні з пелеринкою, що висів на стіні. "Вона померла рік тому!" — вигукнула вражена жінка. Святий  лікар спокійно відповів: "Мертві допомагають живим"…

… Нові полки випускників-медиків кожного року ідучи у бій з людськими недугами, урочисто проголошують  ту саму Клятву  Гіппократа, яку свого часу давав і юний Теофіл –     « Чисто і бездоганно я буду проводити своє життя  і своє мистецтво. Усвідомлюючи обов’язки ,  покладені на мене, я  даю слово протягом усього життя нічим не затьмарювати свого звання. Обіцяю  допомагати стражденним і не вживати на свою користь їх довіри. В який би я дім не зайшов,  я увійду туди для користі хворого , далекий від усього зловмисного, неправедного...»

Але тільки  той, хто перебуває у любові, перебуває  у  Богові.

Ольга Самолевська, 

лауреат міжнародних та вітчизняних кінофестивалів і кінопремій, лауреат і дипломант всеукраїнських поетичних фестивалів та літературних премій для "Час Таврійського"