Іван Любиш-Кирдей: «За сучасне телебачення в мене душа болить і очі кров'ю наливаються»

 

Іван Любиш-Кирдей. телеоператор 

(Світлина з відкритих джерел)

Іван Любиш-Кирдей — український телеоператор, який нині представляє телекомпанію «Настоящее время». Це російськомовний канал, що створений медіакорпорацією «Радіо Свобода» за участі «Голосу Америки». Головний офіс у Празі, Чехія.  Іван побував телеоператором каналу «1+1», «День-TV» та німецького каналу ARD. А ще - володар німецької премії для теле- та кінооператорів Deutscher Kamerapreis. Співрозмовника «Час Таврійського» можна назвати унікальним журналістом, адже він поєднує у собі дві творчі професії: журналіста та оператора, які зовсім не можна назвати легкими. «На ринку зараз цінуються ті журналісти, які вміють робити все активно та досконало», - каже Іван. Але з сумом додає, що сучасне українське телебачення дуже різко падає в якості візуальної частини.   

З чого для вас почалося телебачення? Ви пам'ятаєте свій перший виїзд на подію? Які були відчуття та враження?

Телебачення в мене почалося ще з університету. Це був другий курс, який мав розділитися на 3 групи: друковані ЗМІ, радіо та телебачення. Я пішов на телебачення, але не скажу, що це був мій свідомий вибір. Мене дуже зацікавила фотографія на 1 курсі. Згодом я дивився, як працює мій друг Аркадій Моос, нині оператор-практик, і мене зацікавила камера, кадри, світло, організація творчого процесу.

Я пам'ятаю, що одним із перших завдань у відділенні  тележурналістики було скласти есе на тему «Чому я пішов у відділення тележурналістики?». В цьому есе я розповів, що обрав тележурналістику саме для того, щоб згодом стати оператором. З легкої руки моєї викладачки Ромащенко Лариси Олександрівни я пішов вчитися на операторські курси. Згодом я працював у своїй Alma Mater у навчальній телестудії й там виробляли програму «Освітянські новини», для якої я поїхав знімати Музей води. Я пам'ятаю, як страшенно хвилювався, намагався назнімати всі кадри, в кожен кадр вкласти всі знання, які я здобув на цих курсах. Я привіз назад півтори касети DVC Pro!

Ви отримали освіту журналіста, потім — оператора. Тобто ви, за висловом Девіда Ренделла, автора книги «Універсальний журналіст», є тим самим універсальним журналістом? Чи практикуєте ви таке поєднання 2 в 1?

 Ні, я не практикую цього. Розумію, що зараз весь світ рухається в бік оптимізації виробництва і зараз на ринку вітаються універсальні «солдати», які вміють знімати відео, писати тексти, начитувати, монтувати звук, робити корекцію. Але, на мою думку, і з моєї практики, така оптимізація шкодить якості продукту. Теоретично, я зміг би писати тексти і знімати відео, але на практиці я цього не застосовую.

Наведу приклад. На BBC проводили такий експеримент: звільнили операторів і режисерів монтажу в цілях оптимізації і сказали: «Журналісти, от вам телефони, ви можете знімати і робити сюжети, монтувати і видавати в ефір». Така практика проіснувала десь півроку, зрештою від неї відмовилися, позаяк якість продукту почала падати.

Я пам’ятаю, що в період АТО я знімав як вивозили поранених із Дебальцево, з «Хреста». Я зробив хороший фоторепортаж, а редакція попросила мене написати до нього текст. По свіжій пам’яті я спробував написати текст, матеріал вийшов непоганий. Але, в цілому, знімати та писати тексти одночасно — це не дуже хороша практика.

Я маю освіту журналіста та оператора. Я, працюючи оператором, розумію, що від мене хоче журналіст, позаяк я був у його «шкурі» і я знаю, чого він хоче у матеріалі. Було б круто, якби і журналіст у свою чергу мав навики знімати камерою, щоб він мав уявлення про роботу оператора, де треба стати, які кадри будуть доречніші. Коли і оператор, і журналіст спробують на смак обидві професії, — це буде корисна практика для них обох.

Ви навели приклад BBC, коли журналісти стали універсальними, то це вплинуло на якість аудіовізуального продукту. А як ви гадаєте, в чому причина цієї низької якості?

Причина очевидна — одна людина не може сфокусуватися одразу на декількох завданнях одночасно. Умовно кажучи: я пишу інтерв’ю, уважно слухаю інтерв'юйованого, в моїй голові купа думок, «бекграунд», я ставлю уточнюючі питання. В цей момент я не буду хвилюватися за композицію, якість звуку, не буду дивитися в кадр. Що стосується оператора: він уважно слухає, про що йде мова, реагує на все, що відбувається, але в той самий час він фокусується на композиції, експозиції, кольорі, рівнях звуку, на емоціях людини, яка може заплакати у кадрі. Він повинен акцентувати увагу на важливих деталях. Оператор фокусується на своїй роботі, журналіст — на своїй. Тандем від цього і якість аудіовізуального продукту виграє в рази.

З чого починається співпраця журналіста та оператора?

Образно кажучи, співпраця починається на корпоративі. (сміється) А загалом, співпраця починається тоді, коли вони один одного добре знають, хто чим дихає, які фільми кожен полюбляє, які теми подобаються та навпаки. Все починається з довіри один до одного. Я вважаю, що це стовідсоткова запорука успіху. Оператор та журналіст повинні поважати один одного, без поваги — це біда. Які не були б умови зйомок, теми, будь-що, — оператор та журналіст повинні підтримати один одного. Це є основою.

Перед виїздом на зйомки — це діалог. Журналіст, оскільки він відповідальний за матеріал у першу чергу, має пояснити оператору тему, ідею, що він хоче побачити, яка буде структура сюжету, якщо це запланований виїзд та тема.

У мене в практиці були журналісти, які виїжджають на зйомки та кажуть «Ваня, дивись, я хочу сказати таке речення…(людина дійсно мені диктує те, що хоче сказати)… Чи можеш мені під цей текст зробити класне відео? Подумай, будь ласка, як ми можемо це обіграти». Я приїжджаю на зйомку, вже точно знаю що і де я буду знімати, не беручи у кадр зайвого. Тобто я повністю підкований. Навзаєм, коли оператор виїжджає із журналістом, він каже «Друже, назнімав класні кадри, вони підсилять сюжет. Подивися, вони на такій-то хвилині, крупним планом, ідеально ляжуть в сюжет». У діалозі, повазі та довірі криється успіх співпраці журналіста та оператора.

Чи бували у вас такі випадки, коли ви і журналіст перебуваєте на одному знімальному майданчику, на одній і тій самій події, приїжджаєте на базу, і по факту, виходять два різні сюжети від вас, як оператора, та від журналіста?

На практиці такого ніколи не було. Можливо, в інших групах такі «проколи»  й були, але в мене — ні, та, сподіваюся, не буде. (сміється) Знову ж таки, це через те, що я стараюся зі своїм журналістом обговорювати те, що ми знімаємо, для кого та чому. В нас завжди є діалог та поставлені цілі.

Оператор – це активний чи пасивний учасник творчо-виробничого процесу?

Як ви вже знаєте, є багато різних видів зйомок, і на кожному оператор грає різну роль. На «паркетних» зйомках (зйомки офіційних подій – ред.), я вважаю, що оператор  — це пасивний учасник. Журналіст заводить оператора у точку і каже, що звідти він не повинен виходити, він робить там, умовно кажучи, п’ятнадцять кадрів: загальний, середній, крупний, деталь. Йому всі дякують, він віддає матеріал у редакцію, на тому й все. Тобто він просто фіксатор подій, нічого творчого в таких зйомках немає. Так само як у Верховній Раді: позаписували синхрони спікера з депутатами, назнімали відео та поїхали додому. Я вважаю, що це пасивна робота.

Що стосується подієвих виїздів, наприклад, власний репортаж, тут оператор реально активний учасник зйомок. Ба, навіть більше, у моїй практиці часто були такі моменти, коли я казав журналісту «Давай ти побудеш тут, поспілкуєшся з людьми, а я піду в народ, де проходить якась акція, або якийсь  «двіж», познімаю, щоб не заважати». Там я активно вибираю кадри. Після таких «вигулювань» я приходжу до журналіста і кажу «Дивись, в мене є такі кадри, такі «лайфи», вони будуть непоганим доповненням».

У нас на каналі виходить такий проєкт «В Україні». Там є режисери, продюсери, які перед виїздом на зйомки збираються, обговорюють концепцію, кажуть, що хочуть зняти матеріал, наприклад, у світлому тоні, або, навпаки, в темному. І тоді оператор включається у роботу перед виїздом на зйомки та попереджає про матеріал та техніку, яка йому буде потрібна заздалегідь. Це також активна участь оператора.

Що стосується роботи оператора на монтажі, то зараз у нас практика, що оператори також монтують. Після зйомок я сідаю за комп’ютер та одразу займаюся монтажем сюжету. Я поєдную у собі не тільки журналіста й оператора, а й режисера монтажу. У нас на телеканалі така практика, що оператори монтують матеріали. На деяких каналах (наприклад, 1+1, ICTV) є окремі режисери монтажу. Наприклад, оператор приїжджає зі зйомок, у нього 40 хвилин матеріалу, а сюжет треба зробити за півгодини. Тоді оператор просить допомоги у режисера монтажу, щоб впоратися швидше.

Бути пасивним у журналістиці – це дуже погано та негативно впливає на професію. На ринку зараз цінуються ті журналісти, які вміють робити все активно та досконало. Тому звертаюся до студентів: вдосконалюйтеся, не зупиняйтесь на досягнутому, опановуйте монтаж, звук, займайтесь фотографією та будьте універсальними.

Відомо, що ми бачимо кадри, які оператор суб’єктивно вичленив для нас із простору. Як ви приймаєте рішення що саме показати під час зйомки?

На знімальному майданчику я можу знімати дуже багато різних кадрів і те, що піде в ефір, більшою мірою залежить від журналіста. Позаяк, як би я не любив свою професію та не казав, що вона найголовніша, журналіст — це людина, яка в першу чергу відповідає за матеріал. Журналіст має першочергове право вибирати ті чи інші кадри, навіть, якщо вони не сподобалися оператору.

Наведу приклад, коли під час монтажу в  мене із журналістами іноді існує непорозуміння. Я страшенно не люблю, коли оператор крупним планом виділяє очі. Крупний план очей вітається в сюжеті, коли історія трагічна і людина в кадрі плаче, очі вологі. На цьому можна акцентувати увагу, показати, що в тих очах печаль, трагедія історії. При іншій події, я вважаю, це непотрібним. Я називаю такий прийом «у офтальмолога». (сміється) 

Порада студентам: завжди знімайте багато різноманітних, різнопланових кадрів. Це допоможе вам на монтажі.

Тобто для вас деталь — це не заплатка. Деталь має нести певний зміст, для якого ми показуємо цей кадр?

Абсолютно! Кожен кадр має нести якусь інформацію. Є багато різних моментів, але деталь заради деталі, яка не несе інформації – ні в якому разі. Як-то кажуть: диявол в деталях. Якщо ми знімаємо крупний план — це має бути якийсь символ, алегорія або пояснення.

До речі, в мене нещодавно був прокол. Поїхали ми з журналістом на зйомку сюжету про білорусів, які приїхали в Україну через події, які сталися нещодавно у Білорусі ( У Білорусі проходять із серпня місяця 2020 року багатотисячні мітинги проти фальсифікацій на виборах президента. Акції протесту жорстко розганяються силовиками – ред.) Це були журналісти і ми знімали, як вони там за комп'ютером працюють, чоловік — радійник, а жінка працює в друкованому засобі інформації. Я все назнімав класно і журналіст каже мені: «Зніми, будь ласка, шафу». Я думаю: що, шафу? Тут трагедія, люди кинули свою домівки, а йому треба зняти шафу. Я підходжу до шафи, дивлюсь — там література стоїть. Їхній білоруський митець Ян Булгак, інші білоруські книги, історія України, книжка Бандери, націоналістичні штуки, і я закцентував свою увагу на цьому, тобто зняв шафу, книги. Ми склали технічні свої речі, поїхали на базу, приїжджаємо і журналіст каже мені: «Вань, я дуже перепрошую, а де мікрофон у кадрі?». А я кажу: «Який мікрофон?» Виявляється, в тій шафі, внизу на поличці лежав скрючений мікрофон! Я подивився на нього тоді і подумав: навіщо мені його знімати, він просто не потрібен тут. А цей журналіст каже: «Я хотів зробити потім з цього крупного плану свій сюжет і сказати, що цей мікрофон лежить, а в Білорусі він був би якимось рупором» (на мітингах – ред).  

Ну скажи він мені: «Ваня, зніми шафу, але зверни увагу: там лежить мікрофон, я хочу щоб він був в кадрі». Та без питань, я назнімаю тобі 5 хвилин того мікрофону з різних ракурсів. Я б його, підправив, щоб він лежав нормально, і було би круто! Довелося інакше викручувати лінію сюжету. Повернемося до деталей: треба звертати увагу на них, і щоб ці деталі несли супер-мега інформацію!

Іван Любиш-Кирдей

(Світлина з відкритих джерел)

Чи є якісь певні морально-етичні застороги, як і що знімати? І чи були у вашому власному життєвому і професійному прикладі, коли доводилося розмірковувати над таким складним питанням моралі та етики?

Коли я вчився в університеті, нам розказували на курсі про те, як знімати в лікарні, знімати пологи, як краще зняти деталі, не показуючи всі ці натуралістичні сцени.

В практиці я згадав зйомки на Майдані і бойові дії в Україні на Сході. 17 лютого 2014 року було дуже багато загиблих людей. В той час я знаходився в готелі «Україна», і коли почалися вже ці розстріли, в готель почали заносити загиблих людей. Телевізійники почали знімати тіла. Це було не етично, я не зміг. Я їх знімав для історії та для Гааги (В Гаазі, Нідерланди, знаходяться міжнародні правові органи: Міжнародний суд ООН, Міжнародний кримінальний суд, Міжнародний арбітражний суд – ред.), а для показу, для загалу я обходився іншими деталями: рука, на якій була каблучка у крові, простирадло в крові, на ньому була ікона і надпис. Для історії я знімав все, а для монтажу, для людей обходився деталями. Також було багато моментів у зоні бойових дій, коли було, на жаль, багато загиблих українських воїнів, також цю всю історію можна було показувати через деталі. Тобто не показувати тіла загиблих. Ще були історії про Ноздровську, волонтерку. Вбили її, а раніше вбили і її сестру,  ми знімали поховання… мені страшно не сподобалася робота інших операторів, які лізли до цієї труни… знімали сльози... Каммон,  друзі мої, це трагедія в родині, тут можна просто відійти і знімати загальний план з іншої вулиці. Голос плачу матері був такий страшний, що просто можна було записати 10 секунд, як плаче мама і в кадрі  у тебе була б якась вулиця, на якій стояли машини на дальньому плані, пустити це в ефір і цього було б досить для того, щоб шокувати аудиторію.  Деякі оператори робили стрім, стрім з похорон! Друзі мої, це просто за межами добра і зла.

Тобто ви вважаєте, що журналіст завжди повинен пам'ятати про те, як відзнятий матеріал вплине на родичів загиблого і це питання поваги до гідності цього загиблого?

Так, по-перше, повага, по-друге, з етичної сторони не гарно показувати тіла загиблих, це може травмувати. В ефірі журналісти не мають озвучувати імена загиблих допоки військовий штаб не повідомить про загибель воїна родичам, тобто має бути спеціальна процедура. Ще на початку конфлікту були випадки заради рейтингу, хайпу, коли журналісти наввипередки давали такі матеріали. Я вважаю, що це — не етично і не професійно.

Як ви загалом оцінюєте стан українського телебачення і його якісне наповнення?

Соромно зізнатися, не дуже часто дивлюсь телебачення, так як часто зайнятий роботою, і коли вже я закінчую всі свої монтажі та зйомки, я просто хочу відпочити, не переглядаючи телебачення. Але в нашій редакції є монітори, де йдуть трансляції з різних телеканалів. Я дивлюся тільки зображення, не беру до уваги контент… і в мене душа болить, просто очі кров'ю наливаються, позаяк я помітив, що дуже різко падає якість візуальної частини телебачення. Я думаю, що причин декілька. По-перше, це навчання телеоператора. З появою цифрової техніки зйомки стали більш доступними. Адже на камері є така чарівна кнопка, яка називається «автомат». Вона знімає самостійно і дає більш-менш пристойну картинку, але оператори перестали задумуватися над важливістю композиції та експозиції, налаштування кольору, світла тощо. Це дуже впливає на візуальний контент.

Друга причина — це те, що канали зловживають прямими ефірами, бескінечними стрімами. Оператори включають режим  відеорегістратора. Люди поставили його і роблять просто безперервно відео. Від цього візуальна частина дуже різко погіршується. Просто катастрофічно.

Ще одна заувага. Можливо, на телеканалі й зробили круту студію, запросили гостей, класних ведучих. Можливо, вони все круто розказують і подають новини (повторюся, я дивився це без звуку), але зовнішній вигляд людей в кадрі — це в принципі зовсім інша тема для розмови. Дуже глибоке декольте у ведучої просто відволікає від сприйняття інформації. І сама студія страшно наляпана всякими моніторами, в яких якесь яскраве світло блимкає і дуже часто міняються кадри, людська увага розфокусовується. Я дивлюсь на картинку, дивлюсь на ведучу, в якої, окрім глибокого декольте, ще якесь намисто, сережки і вечірній макіяж. Я дивлюсь на ці вогники, які за нею, починаю думати: навіщо це створено? Заради чого це все? І я в принципі гублю думку, яку ця ведуча мала б мені донести. Тому до візуальної частини всього телебачення маю багато питань.

А в чому криється причина?

Ну знов ж таки в освіті. Я взагалі вважаю, що проблеми не тільки телебачення, не тільки операторів і не тільки журналістів, взагалі всі проблеми, які є в Україні в цілому — це брак крутої, класної освіти. Оператори не надихаються класними картинами, вони не ходять в музеї, не цікавляться візуальним, сучасним мистецтвом, історією мистецтва. Я знаю, що в кожного є свої уподобання, люблять дивитися бойовики, екшен. Але  треба ж дивитися і класику світового кіно, спостерігати, як люди знімають кадри, як їх монтують, як виставляють світло. Оператори, які працюють на телебаченні (хороші оператори, роботи яких я поважаю), завжди намагаються знімати так, щоб картинка була наближена до якоїсь художності, на зображення приємно було б дивитися.

Нещодавно я спілкувався зі своїм викладачем фотографії, він каже мені: «Ваня, просто біда, реально біда, люди не хочуть вчитися і не хочуть знати ази!» Я за прогрес, я за те, щоб оператори і журналісти вигадували нові формати, нові жанри і шли в ютуб. Але знання основ — це фундамент професії взагалі, і я думаю, що брак хорошої освіти, небажання вчитися, це — причина всіх бід.

Тому я раджу вам вчитися не тільки сучасному, а й «минулому», азам. Будьте уважні та відповідальні, цікавтеся та розвивайтеся!

До друку підготували Карина Храмченко, Дмитро Гнетньов, «Час Таврійського»