Рідне селище на дотик

 

Лугини, Житомирська область.

Світлина: Іван Чепайкін

Лугини. Потрібно трішки часу і терпіння, аби на карті Житомирської області відшукати селище, в якому я народився та виріс.

Приїжджаю сюди, аби провідати батьків. Також приємно подивитися на гарну природу навколо, та подихати не засміченим міськими викидами повітрям. Можна добре відпочити на вихідних.

Може, піти до лісу сьогодні?  Адже блукати серед дерев - моє. Таке усамітнення дає можливість порозмірковувати. Чи ліпше полюбуюся краєвидами селища, які ніколи не перестають мене дивувати і надихати на творчість. Здавалося б, бачив їх мільйон разів. А ні, кожен раз нові мальовничі картини.

Світлини: Іван Чепайкін

Бачу чоловіка років 45, що привітно кидає свій погляд на мене. Ми добре знаємо один одного. Його донька загинула в автокатастрофі. Була моєю однокласницею. Помічаю тютюновий дим навколо. Напевно, не одна викурена сигарета за сьогодні. Коїться в душі чоловіка, ой, коїться… біль… сум… Отримую лише від нього загадковий «привіт» із усмішкою. Роблю вигляд, що цього достатньо, та йду далі. А скільки запитань у мене до нього! Але не спитаю. І не лізтиму в душу…

Людей хоч зовсім мало у селищі, проте завжди можна зустріти знайомого або друга. Мешканці знають одне одного доволі добре. Навіть на похоронах тієї дівчини зібралося практично все містечко, проводили її аж до цвинтаря, аби висловити співчуття батькам загиблої.

Саме селище, як я згадував, зовсім невелике. Мої батьки розповідають, раніше тут жило значно більше людей, бо працювали заводи, залізничні колії були завантажені, проводилися військові навчання радянських солдатів. Зараз в Лугинах мешкає близько 4 тис. людей. Це значно менше, ніж 20-30 років тому.

Містечко не багате на події. Так… буденність. Зрідка, приїжджають відомі люди з міста, аби провести концерти, поспілкуватися з дітьми. Звісно, проводяться екскурсії, туристичні походи, які організовують самі шкільні вчителі. Є справжні ентузіасти в Лугинах.

Світлина: Іван Чепаійкін

У районі працюють декілька музеїв, бібліотек, проте вони мало приваблюють око моїх ровесників. Є школа та гімназія. Дітей навчається досить багато - близько 500 в кожному закладі. Хоча більшість з них виїжджає до інших міст у пошуках кращих можливостей.

-       - Що ж поробиш, коли для молоді тут нічого не створено. Лишаються по суті одні пенсіонери,- зітхає місцевий житель.

На годиннику 5 вечора, людей на вулицях практично немає. Covid-19 зіграв в цьому велику роль, адже селище в червоній зоні живе. Довкола сіра атмосфера порожнечі. Відчуття самотності компенсується тим, що зрідка проїжджає поряд якась машина або хтось на велосипеді та й сигналить як знак привітання.

- Привіт, Ваня! До батьків приїхав? Що там в Києві? – гукає мене велосипедист. І їде далі. А мені тепло стало від того, що пам’ятають.

Йду далі звичайнісінькою вулицею з побитим асфальтом. Подекуди латки із 50-тьма відтінками сірого. Безпритульний пес радісно завиляв хвостом і провів мене поглядом. «Що, малий, голодний? – подумки питаю. – Не маю чим пригостити, вибачай». 

 … дім, мама.

 

Іван Чепайкін, «Час Таврійського».