17 липня. Сіль і море
Не можу втриматися. Знову повертаюся на море. Але тільки думками, на жаль, не тілом.
Повертаюся у 17 липня, коли я вперше дізналася, що таке насправді спека і що таке те Мертве море, і хто його «вбив». Ну добре, жарти жартами, але спекотно було справді. Ось просто уявіть собі +47 градусів за Цельсієм! Я націлююся на водичку в морі, щоб сховатися від цієї жари. Заходжу, власне, в цю водичку, а там такий окріп! (Якщо й не море кипить, то мій мозок точно!)
Ну, що ж, в будь-якому випадку я вже по колінця у воді. Як кажуть, «Горить сарай, гори і хата», тому я приймаю рішення опинитися там уся. Відчуття дивакуваті. Будь-які подряпини на тілі, ніби палають, аж сльози виступають від болю чи від спеки, я тоді так і не зрозуміла. В той момент на практиці збагнула вираз «як сіль на рану».
І вода сама якась не
гостинна: я в неї, а вона мене назад все виштовхує і
виштовхує. Особливо не сперечаюся, розслабляюся і
моментально опиняюся ніби на пухкому теплому ліжечку чи на хмарці гарячій, за
якою якраз спостерігаю, лежачи на цьому безкрайньому полотні. Одна хмарка схожа
на шматок піци з мисливськими ковбасками, а інша - на величезне яблуко, а за нею
щось подібне до плитки білого шоколаду з родзинками.
… здається я просто зголодніла. Збираю сили в кулак і прямую на берег. Хвилин зо 10-15 я таки вилізла. Виходжу на берег, висихаю за секунд 30, згораю за 35, розумію що мені погано, забуваю про будь-яку їжу і тікаю в готель.
Якщо на хвильку абстрагуєшся, а зі всіх органів чуттів працюють тільки очі, то починаєш бачити неймовірну красу. Великі купи солі всюди, куди не глянь. Море настільки прозоре і настільки блакитне, ніби в «лайтрумі» на нього наклали п’ять фільтрів, підвищили рівень експозиції та зробили корекцію кольорів. Таким чином весь горизонт перед тобою гармонійно-білий із лазурними відтінками. Ось саме тут доречним буде слово кайф! Повний!
А сонце, хоча й дуже безжалісне, але таке привітне, особливо, коли лежиш під парасолькою в двох капелюхах і трьох парах сонцезахисних окулярів. Ніякої рослинки, ніякої тваринки довкола, тільки сіль, море, небо, хмари і десь там ледь-ледь видніються гори.
Ну що ж, дуже неймовірне було те 17 липня. Запам’ятаю його надовго, а хто вбив те море, я так і не дізналася, якщо чесно.
Ольга Людовик, «Час Таврійського»
Коментарі
Дописати коментар