Зупинитись

 

Світлина з відкритих джерел

Похмурий четвер листопада.

День добігає кінця і всі втомлені повертаються у свої затишні будинки. Мій день видався насиченим, хоч і не працювала, та назбиралася купа дрібних справ, які забрали всю мою енергію сьогодні. Без сил чекати в час пік у кілометровій пробці на маршрутку, я викликала таксі. Мріяла скоріше зігрітися теплим чаєм та сховатися під ковдрою від цього дорослого життя. Водій був неподалік, тому я швидко опинилася в чистому, непахнучому усілякими «ялинками» ауді. Це великий плюс, адже всі ці пахучки - найбільше зло автомобілів, вони завжди викликали в мене нудоту. Від водія, окрім уточнення адресу та привітання, не пролунало жодних висловлювань у мій бік, і це теж чудово. Більше за все мені хотілося зараз побути у тиші, дати волю своїм думкам, які нещадно доїдали мій настрій. 

Ми їдемо, у голові сесія, купа роботи, купа завдань, яким, здається, немає кінця, скільки ти їх не роби.Мрію, щоб наступного листопада нарешті все було інакше.

Світлофор.

Водій раптом заговорив: «Шо там с ней такое? Почему она не переходит?». Я подивилась у вікно. На тротуарі, перед самим переходом стоїть жіночка. Моє лице не стримало посмішки. Важко назвати її бабусею, та їй було більше шестидесяти. Звичайні чоботи, теплі колготи, темно-червона тепла юбка, зимова куртка та біла хустинка, що вкриває неслухняне руде волосся, поверх - великі комп’ютерні навушники. На неї дивилися всі перехожі та водії. Вона танцювала. 

Час зупинився.

Думки зникли. Її освітлювали фонарі та десятки автомобільних фар. Рухалася вона так, наче у юності була танцівницею, наче і зараз їй двадцять років, а під ногами сцена. Її не турбували погляди навколо, вона оберталася до кожної сторони перехрестя та посмішкою і широко розведеними руками «вітала» всіх, хто на неї дивився. Вона, без сумніву, була тверезою. Схожа на звичайну бабусю, що йде забирати онука із садка. Але всередині неї було щось незвичайне, чого нема у багатьох із нас. Вона не абстрагувалася від оточення завдяки музиці, вона завдяки музиці та своїй щирості звернула увагу оточення на себе. Посмішка. Відкриті очі. Щирість у кожному русі. Її обличчя сяяло у вечірньому світлі і, здається, вона була у захваті від себе та від всього навкруги.

Зелене світло.

Машини рушили з місця. Жінка щойно помітила, що те зелене світло було для неї. Усміхнулась. Це були її зоряні 60 секунд. За 60 секунд вона підняла настрій оточуючим. За 60 секунд моя втома та мислі про сесію розвіялися. Ми їхали з ідеальною швидкістю, грала ідеальна музика на ідеальній гучності. Ліхтарі золотим сяйвом вкривали вологий асфальт. Я насолоджувалася дорогою додому та життям.

Аліна Амбросова, «Час Таврійського»