«Я вперше задумалася про суїцид». Інтерв'ю з тим, хто зіткнувся з буллінгом

Цькування - це систематична агресивна поведінка щодо до тих, хто знаходиться в меншості. Якщо один учень знущається над іншим - це персональний конфлікт; якщо агресорів декілька - це буллінг. Мова йде не тільки про фізичне насильство, воно може бути і психологічним.

Згідно з доповіддю ЮНЕСКО, «Що стоїть за цифрами? Викорінення насильства та залякування у школі» (2019), за останній час майже одна третина підлітків у всьому світі піддавалася знущанням і залякуванням.

У цьому інтерв'ю респондентом стала Месутова Карина, яка, на жаль, стикалася з проблемою буллінгу в школі. Карина розповіла про те, як вона з цим справлялася і чому ця проблема досі актуальна.

На жаль, багато підлітків піддаються цькуванню в школі і не тільки, розкажи свою історію, як це все відбувалося і що ти відчувала на той момент?

Вперше з більш агресивним буллінгом я зіткнулася, коли переїхала до Санкт-Петербургу. Це було у 2015 році, мені було 12 років.

Цькування було на ґрунті моєї національності. Зовні моя шкіра не дуже відрізнялася від інших, але риси обличчя колосально.

Мої речі могли викидати з вікна, кидатися ними в мене, ображати, кричати: «Россия для русских». Друзі були не друзями. Думаю, саме тоді я вперше задумалася про суїцид та сенс існування.

Я була далеко від рідної оселі, де були всі друзі. Мама була дуже зайнята, вона мене любила, але навантажувати її своїми проблемами не хотілося.

Вона все одно дізналася про все, ходила до директора, щоб вирішити проблему, але стало лише гірше. Ті, хто мене ображав, розлютилися ще сильніше.

Щоб не ходити до школи, доводилося завжди знаходити собі проблеми зі здоров'ям, але шукати довго не доводилося. Так сталося, що психосоматика грала значну роль у моєму стані. Часто піднімалася температура, нервозність, а потім виявилося каміння в нирках. Кілька разів я наносила собі незначні каліцтва на стопу, щоб відчувати біль при ходьбі та прогулювати школу. Через півроку ми забрали документи зі школи, і я повернулася до Криму.

Через те, що набрала масу в Санкт-Петербурзі, то від старих однокласників чула, що стала схожа на кабана та інше. У той період зіткнулася з цькуванням на ґрунті зайвої ваги. Але згодом перестала звертати увагу на однокласників.

Наступний випадок був у 9 класі, коли друзі мого друга почали цькувати мене. Причин не було, їм просто було весело. Тривало це два роки, після чого я перевелася в іншу школу, а потім взагалі поїхала до Києва.

Як про цю ситуацію дізналася твоя мати? Ти говорила ще комусь про це, може вчителям?

Коли перед школою у мене почала з'являтись температура, то мама відвела мене до лікаря. Було дивно, що не було ознак будь-якого запалення, нічого не боліло. Тоді лікар сказала, що це може бути пов'язане із переживаннями. Після цього ми з мамою поговорили. Вчителі дізналися вже після, але ніяк не реагували. Були ті, хто бачив у мені потенціал, але не надавали мені особливого значення.

Чому ти не розповідала про це раніше? Ти чогось боялася?

Не бачила сенсу. Ми не переїхали б кудись, мама категорично не хотіла повертатися до Криму. Проблем було достатньо, щоб ще зверху ними вантажити, так і вийшло, що ця розмова відкладалася.

Чи був певний момент, коли все це закінчилося, чи все йшло поступово? Як ти боролася з образами?

Закінчилося на тому моменті, коли ми забрали документи зі школи. Навіть того дня один із однокласників побіг у клас про це розповідати, а потім усі почали радісно кричати. Коли моя мати це почула, то вона мало не заплакала. Я ж поділяла їхню радість. Дійсно, гарна новина, що я пішла з цього гадючника.

Я не стільки боролася, скільки намагалася себе обгородити від цього.

Пропускала школу, заїдала стрес, займалася творчістю, дивилася серіали. Загалом все, щоб зберегти якесь ментальне здоров'я. Боротьба була безглузда, кривдників це бавило.

Ти сказала, що навіть думала про суїцид. Що ти відчувала на той момент, які думки переслідували тебе?

Не бачила виходу із ситуації, окрім як уникнути проблем дуже простим чином. Гуглила як піти безболісно. Часто замислювалася над тим, щоб повіситись.

Був один епізод, коли я піднялася на дах будинку, це був один із переломних моментів, коли навалилося все й одразу. Хата охоронялася, всюди були відеокамери, мене помітив консьєрж і змусив спуститися до квартири.

Як те, що було раніше, вплинуло на тебе зараз?

Це мене дуже загартувало. У майбутньому я часто стикалася з буллінгом, не скажу, що вміла його ігнорувати, але завжди усвідомлювала, що це має вихід. Зараз я звертаю увагу на критику, дуже не впевнена в собі, хоч знаю, що є потенціал. Але також мене це навчило справлятися з проблемами.

Чи складно тобі довіряти людям та відкриватися їм після всього, що було?

Насправді ні. У плані комунікабельності на мене це спрацювало в добрий бік. Усі ми маємо стратегію виживання. Особисто я зрозуміла, що розум, здатність знаходити контакт, бути простіше-підкуповує людей, схиляє їх до тебе. Завдяки цьому ми якось крутимося, виживаємо.

Як ти вважаєш, шкільні психологи можуть допомогти вирішити проблему буллінгу?

Особисто на моєму досвіді психолог у школі приходив раз на півроку з якимись тестами. Або на профорієнтацію, або щось ще вторинне.

Не можу сумніватися в їхній компетентності, але їм надто мало платять, не приділяють належної уваги. Та й плюс до всього, їм навряд чи довірятимуть.

Всі ми розуміємо, що про все це може дізнатися директор, класний керівник та батьки.

Навіщо підлітки ображають інших і чому проблема буллінгу досі актуальна?

Знову ж таки, стратегія виживання. Нам вигідно когось принижувати і підносити себе за рахунок когось, щоб виглядати авторитетніше в очах інших. Найчастіше такі люди самі собою закомплексовані і ті, хто бояться бути висміяним.

Як тільки люди зрозуміють, що хороше ставлення до себе можна заробити іншим шляхом, то наше суспільство відразу перейде на новий етап розвитку, але ще дуже далеко.

Насамкінець, яку б ти дала пораду тим, хто стикався з проблемою буллінгу?

Не боятись говорити про цю проблему з батьками. Як би це не звучало банально. Якщо ж ваші батьки вас не чують, то йдіть до керівництва школи, стукайте у всі двері. Не тримайте це в собі, нічого немає ганебного в тому, що з вас знущаються. Соромно має бути тим, хто знущається.

Нуріє Емірасанова, «Час Таврійського»