«В мене серце ще й досі йокає… перед очима мертві тіла». Інтерв’ю з людиною, що пережила російську окупацію

 Ранок 24 лютого 2022 року розпочався для українців із гучних вибухів та жахливої новини: почалося повномасштабне вторгнення російських військ на територію України. Здавалося, що це не може бути правдою.

25 лютого російські військові були під Києвом. Весь удар взяли на себе міста й села, що знаходились під столицею.

27 лютого російські танки прорвалися в центр Бучі. Лише 31 березня ЗСУ встановили контроль над населеним пунктом. Мережею почали поширюватися жахливі фото загиблих людей, що просто лежали обабіч дороги. Саме місто нагадувало вуглик. Зруйновані будинки, квартири, життя…  

Офіційна статистика каже, що за весь період російської окупації в Бучі померло понад 420 мирних жителів. Відомо про 25 жінок віком від 14 до 24 років, яких російські військові систематично ґвалтували в окупованому місті. Дев'ять із них завагітніли. Українська влада ці всі злочини назвала геноцидом українського народу та звернулася до Міжнародного кримінального суду.

Олександр Бака пережив російську окупацію в місті Буча. Йому 52 роки. Народився в Києві. У 1991 році переїхав жити до Америки. В 2005 році повернувся в Україну. Зараз проживає в столиці. Має нерухомість в Бучі, тому в момент наступу російських військ був у цьому місті. 

Фото Facebook Олександр Бака

Як ви дізналися, що розпочалося повномасштабне вторгнення нa на територію України?

Я стояв біля банкомату, аби зняти готівку. Мені зателефонувала близька людина і сказала, що розпочалося повномасштабне вторгнення. Знаю, що приблизно в цей час у Гостомелі було чутно вибухи. Бачив як наш літак дуже низько пролітав над вокзалом (Залізничний вокзал у місті Буча - ред.). Я тоді вже отримав гроші і пішов додому.

Потім сидів у будинку і нікуди не виходив. Лише спускався декілька разів у підвал. Один раз ще виходив, аби отримати трохи хліба. (Волонтери допомагали з продуктами харчування – ред.)

Тоді ще я не розумів російські чи українські військові в нас на території знаходяться.

Одразу повірили в те, що насправді відбувається повномасштабне вторгнення?

Перші емоції не пам’ятаю. Перший тиждень я був у шоковому стані. Коли вже наші почали бомбити (ворожі війська, техніку – ред.)  і я власне це бачив, бо в нас в Бучі війна серйозна була, то у мене був шквал емоцій. Я мамі написав, що я пишаюся тим, що я українець. Мама в Америці живе.

Пізніше підходив до російських військових, говорив, що мені потрібен інсулін. Вони тоді взяли хлопця в полон, який віз гуманітарну допомогу. Цю машину обстріляли, а хлопця посадили в погріб.

Російські військові почали перевіряти мій телефон. Побачили переписку з мамою, де було написано те, що я пишаюся тим, що я українець та погані слова про путіна. Кинули мене в погріб до цього хлопця. Я думав, що розстріляють. Але відпустили, дали інсулін, який цей хлопець віз якомусь хворому…

Я не знаю, що сталося з хлопцем ...

Коли ви усвідомили, що почалося повномасштабне вторгнення, що робили перш за все?

Перших дій не було ніяких… Я сидів завмерши, ніби заціпенів повністю. Лише їв, приймав інсулін. У мене інсуліну залишилося на десять днів…

Тобто ви не запасались водою, не бігли в магазин по їжу?

Ходив я в магазин. Вони тоді ще працювали. Там я купив елементарної потрібної їжі. Води набрав в бюветі.

Скільки загалом днів ви перебували в окупованій Бучі?

Приблизно два тижні. Або навіть трохи менше, днів десять. Десь днів 5 з них я перебував в підвалі з чужими людьми. Знаю, що з нами була жінка, чоловік якої помер.

З рідних поруч нікого зовсім не було в цей час, тобто ви були один?

Так, я був один.

Що було в перші 2-з дні?

Я бачив, як просто заїжджали наші, назад не поверталися. Росіяни також заїжджали, але назад не поверталися. І це повторювалося і повторювалося. Одні за іншими заїжджали по 4-5 разів на день.

Обстріли сильні були в перші дні?

Так. Вони трохи в стороні були, через вулицю мені видно було, то там багато…На вулиці Вокзальній було багато техніки перебитої, прильотів багато…

Відчували ви згодом брак їжі чи води?

В принципі так, в мене вже організм був готовий їсти те, що є.

Що саме їли, коли закінчилася нормальна їжа?

Мене прийняли люди в підвалі. Я їв білі і чорні сухарі десь днів п’ять. Мені ще треба уколи інсулінові робити, в мене взагалі дієта (ред. для діабетиків).

Ви говорили, що інсуліну залишилося на 10 днів. Я знаю, що людям, які хворіють на цукровий діабет він життєво необхідний. Купити в Бучі його було не можливо. Що ви вирішили робити?

Я вирішив їхати на Київ зеленим коридором.

Розкажіть, як це відбувалося?

Я сидів в підвалі. Зі мною були молоді дівчата. Їм було по років двадцять. І ще там була жінка з дитиною, якій років чотирнадцять. До нас прийшов чоловік і повідомив, що хто хоче, нехай збирається на Київ. І я тоді сказав, цим дівчатам, що їдемо до Києва. Вони всі зібралися і ми пішли.

Вийшли і побачили військового, за яким йшло багато дітей, які також намагалися виїхати зеленим коридором з Бучі. Це був російський військовий. Я підійшов до нього і запитав, чи можна приєднатися до них. Він сказав, що можна. Він водив нас по Бучі спочатку в одну сторону, а потім в іншу. А потім розвернувся, махнув на нас рукою і сказав іти туди, куди ми хочемо. Коротше кажучи, ми просто так за ними ходили. Він дурив нас.

То ми самі зібралися і пішли. По дорозі бачили трупи… Місто було побите… Біля «Жирафи», це відомий магазин в Бучі, бачили знищену бронетехніку.

Також по дорозі були міни. Одна дівчина почала аж пищати, бо злякалася дуже. Між ними була маленька відстань і нам треба було там пройти. Це було страшно, але що зробиш…

Потім ми зустріли нашого військового. Він дуже сердито до мене звернувся, бо в мене була пов’язка біла на руці (чоловік одягнув її, аби військові зрозуміли, що він мирний житель – ред.). А такі пов’язки носили ворожі снайпера, мабуть, точно не знаю… І він мені каже: «Знімай пов’язку!». І я її з огидою скинув, показав свій український паспорт. І тоді всі сіли в автобус.

Їхали дуже довго. Декілька разів російські військові нас зупиняли. Стріляли між ногами в землю. Намагалися налякати. У мене перевіряли коробку, в якій лежали голки для введення інсуліну. Один з них запитав, що це таке. Я сказав: «Інсулінівські голки». Він відповів: «Хорошо».

Приїхав я в Київ та зателефонував своїй співмешканці. У хлопця одного телефон попросив, щоб подзвонити… Згадав її номер телефону, який ніколи не пам’ятав… А тут згадав… І кажу їй: «Зустрічай мене». Невдовзі по мене приїхала машина.

Ви в Києві вже почувалися в безпеці?

Тут, так. Хоча під вікнами було чути ППО, яке спрацьовувало по разів шість на день, а то й більше…

Проте, порівняно з Бучею, тут було спокійніше.

Чи були люди, які їхали з вами в одному автобусі, але їх не пропустили російські військові?

Ні, не було, пропустили всіх.

Чи є у вас знайомі, друзі, близькі, які постраждали в Бучі?

Не знаю… Я бачив багато людей, яких повбивали, але особисто їх не знав. Ніби в домі, в якому я жив, тільки жінку одну вбили, але я її не знав і не бачив.

Ви після всього пережитого поверталися в місто?

Так, вже після того як відступили російські війська. Я їздив до Бучі подивитися на квартиру. Там вибиті двері, розбитий телевізор.

Відомо, що російські військові грабували квартири. Що з вашим майном?

Я робив у квартирі ремонт, поставив спершу пральну машинку у ванній кімнаті, а вже потім  вставив двері. Вийшло так, що пральна машинка не виноситься через двері. Телевізор спочатку розбирали і зламали ніжку. Після чого просто його розбили. Якби не поламали, то його забрали б. Ще біля телевізору лежав iPhone. Але він не працював. Мені просто шкода було його викидати. Вони взяли і на пральній машинці телефон поклали.

Як сильно, на ваш погляд, постраждала інфраструктура Бучі?

Пристойно…

Скільки потрібно часу на те, щоб все відновити?

Це не один місяць… І гроші потрібні великі…В принципі, вже зараз 50% всього відновлено, але ще є багато зруйнованих будинків, квартир, багатоповерхівок… Повністю спалених… Я, до речі, був у Бучі кілька тижнів тому. В мене вікно в квартирі виходить на будівлю бучанського телебачення. То там зовсім всі вікна вибиті, їх просто забили фанерою.

Ви пам’ятаєте той день, коли дізналися, що російські військові відступають із Бучі?

Пам’ятаю…Мені мало вірилось…

Як складається ваше життя зараз? Чи вдалося вам хоч трохи оговтатися після того, що пережили в Бучі?

Я не знаю… В мене серце ще й досі йокає… Досі перед очима мертві тіла.. Росіяни воюють зі старими та з жінками. Вони не воїни!

У Києві, звичайно, мій стан трохи покращився. Зараз доглядаю за собаками моїх близьких.

Влада Ляшенко, «Час Таврійського»