«Тримали людей по кілька діб у камерах, «разгавори разгаварівалі», – інтерв’ю з мешканкою окупованої Запорізької області

 Через два дні з початку повномасштабного вторгнення російські війська окупували Бердянськ. З 27 лютого вони почали стягувати сили до Енергодару, де пізніше взяли під контроль ЗАЕС. 28 лютого жителі Василівки вийшли на вулиці, аби зупинити просування ворога. Вже 1 березня попри оборону ЗСУ російські війська захопили Мелітополь. Голова Запорізької ОВА підтверджує, що майже 60% області перебувають в окупації, зруйновано 2701 об’єкт інфраструктури, 77 населених пунктів знеструмлено через бойові дії. Людям доводиться виживати в складних умовах, слухати звідусіль російську пропаганду, але чекати на звільнення.

Пані Іванна є жителькою селища в Мелітопольському районі Запорізької області. З 24 лютого її громада перебуває в окупації. З того часу чимало змінилось, людям довелось підлаштовуватись до нових обставин і «влади». Багато хто виїхав до підконтрольного Україною Запоріжжя. А от про життя тих, хто залишився в окупації, розповідає мешканка одного з населених пунктів у Запорізькій області. З метою безпеки «Час Таврійського» не розкриватиме ані назви містечка, ані справжнє ім’я людини.

Дата 24 лютого для кожного розпочалась по-своєму, але для всіх вона стала однаково трагічною. Скажіть, що ви відчули того ранку?

Спочатку не вірилося, бо ми не чули звуків пострілів. Подзвонила старша донька і сказала, що вони четверту годину стоять у черзі на заправку і з Мелітополя вже нікого не випускають. Наздогнав розпач від того, що ти не можеш нічого змінити, не знаєш, що буде далі і що з твоїми рідними в інших містах, яка у них ситуація.

Скільки у Вас дітей і де вони зараз?

Молодша донька зараз у Києві. На щастя вона студентка, виїхала туди до початку війни на навчання. Старша донька проживає у Мелітополі. Їй вдалось виїхати разом з чоловіком до Польщі.

Наскільки складно було виїхати з Мелітополя?

У квітні російська (окупаційна – ред.) влада вже дозволяла виїжджати у Крим перевізникам і підприємцям (за товаром). Після того, як зятеві подзвонили з «народної міліції» і запропонували прийти до них, діти вирішили виїжджати. Перевізником до Сімферополя, а потім маршруткою через територію росії до Польщі. В дорозі були майже дві доби.

Світлина: Запорізька обласна державна адміністрація

Ваше селище в окупації з 24 лютого. Яка обстановка була на початку і яка зараз?

Спочатку чужі до нас не приїжджали, мабуть, у них не було зацікавленості в місцевості. Пізніше приїхала ФСБ, почалися показові «обличчя в підлогу». Після невдалих спроб загітувати мера та інших працювати на російську владу – поїхали до Мелітополя. Наша влада, комунальні, соціальні служби, підприємства працювали як і раніше. До травня періодично приїздили ФСБ-шники з рейсами, забирали «в камеру» директорів шкіл, начальників різних служб, відділів, старостів сіл... агітували співпрацювати з «новою владою». Інколи були показові перед людьми «затримання» в центрі селища. Слава Богу, жорстоких дій не застосовували, тільки тримали людей по кілька діб у камерах, «разгавори разгаварівалі», потім відпускали.

На початку травня нам поставили «нового мера», до того часу ніхто не йшов на співпрацю. І почалася активна діяльність російської влади. Нові директори, завідувачі, начальники, працівники... Якщо я не помиляюсь, то з українських керівних кадрів практично ніхто не згодився на співпрацю, ну, може, пара-трійко людей.

Одна з важливих галузей господарства вашого селища це аграрна. Як окупація вплинула на ваших фермерів?

Так, дійсно, у нашій громаді багато і малих, і великих фермерських господарств, які займаються вирощуванням і переробкою зернових культур, соняшника, кукурудзи й овочів...

Окупанти в першу чергу почали «давити» на фермерів, щоб ті переоформлювали установчі документи, договори з пайщиками, клали свої гроші в російський банк у Мелітополі. До речі, тепер ті, хто відкрив там рахунки, не можуть забрати гроші назад. Навесні наші фермери розрахувались з пайщиками наперед (зерном, олією, грошима), бо не знали, як буде розвиватися ситуація далі. Оскільки ціни на пальне піднялися до хмар, дрібні фермери, не маючи змоги скосити та пробороновати потім поля, вимушені були просто кидати або палити їх. Не хочуть наші люди працювати на ворожу країну, виїжджають, ховаються, «тягнуть резину» з переоформленням документів.

Звичайно, як і в інших окупованих районах, рашисти спочатку вивезли все зерно з елеватора та складів великих сільгосподарств, а потім за мізерну ціну скупили новий врожай. Така ж ситуація і з овочами. Люди чекають визволення, бо скоро вже треба буде озимі сіяти, а оскільки прибутку немає, то немає і можливості відремонтувати техніку, закупити паливо, добрива..

Ви неодноразово вказували на те, що наші люди не хочуть співпрацювати з окупантами, тобто це значить, що їм довелось покинути свої робочі місця. Як працюють дитячі садки, школи, лікарня, селищна рада та інші установи?

«Нова влада» – нові колективи. На жаль, знайшлися бажаючі очолити ці установи, не маючи при цьому ні достатнього рівня знань, ні навіть профільної освіти. Я не хочу клеймити ганьбою всіх підряд, хто пішов на співпрацю на рядові посади. Як сказав наш президент: «Ми розуміємо, що вам треба вижити». Бюджетникам трішки легше, хоч 2/3 зарплатні держава платить, але я не засуджую вчителя, який пішов зараз працювати, тому що у нього важкохвора рідна людина, двоє неповнолітніх дітей чи студент-контрактник. Багато хто з людей пішли працювати, бо й у довоєнний час були безробітними.

Але є й такі, яких я називаю «людина-шлунок», що не захотіли сидіти на простої, бо їм «не вистачає». От таких я би після перемоги покарала в першу чергу, нехай навіть штрафом і забороною працювати в бюджетній сфері.

Лікарі майже всі виїхали, особливо жінки, не витримавши тиску з боку ФСБ та «місцевої влади». Періодично приїжджають російські молоді лікарі, але чомусь надовго не затримуються. До речі, керує зараз лікарнею місцевий мешканець, студент-ординатор, який втік з Миколаєва, де проходив ординатуру. Приїхав додому і сам напросився в місцевого гауляйтера на посаду головного лікаря. І такі «спеціалісти» майже всіма установами керують.

Але, коли бачиш оголошення центру зайнятості, розумієш, що дуже багато вакансій і в садочках, і у школах, і у виправній колонії, і на залізнично-рудному комбінаті. Дуже багато вільних місць у «нової влади» (іронізує).

Автомобільна черга до Запоріжжя. Світлина: esresso.tv

Окупанти вимагали від навчальних закладів перейти на російську програму. Як зараз функціонують заклади у вашій громаді? І яке ставлення батьків до цього?

З трьох шкіл нашого селища зараз працюють дві і ще возять шкільним автобусом дітей із сіл. У травні охочих співпрацювати з владою окупантів ледве назбиралося для однієї, а за літо «дозбирали» ще для другої.

Працює ліцей, там теж «великі спеціалісти», типу історика-алкоголіка, що викладає дітям за російською програмою. На місця вчителів поставили людей без фахової освіти або прихильників «руского міра». Хоча більшість просто «люди-шлунки».

Я бачу, що діти ходять до школи у дві зміни, бо все-таки не вистачає вчителів. Звичайно, не з великих радощів батьки віддали дітей до шкіл та ліцею. Все літо на них «давили місцеві органи», приїздили з Мелітополя «представники» РАЙВНО, робили загальні збори і в селищі,  і в селах, погрожували забрати дітей до інтернату або депортувати всю сім'ю, якщо дитина не прийде до школи першого вересня. А ще, якщо «добрі люди» дали інформацію колаборантам про погляди сім’ї або про когось з рідних на фронті у ЗСУ, то можна було і до камери в «міліцію» потрапити. Як казала  наша головна колаборантка Карпєнкова: «У нас на всех подвалов хватит!».

Ви ж розумієте, що ніхто не буде наражати свою дитину на ризик. Але не у всіх є матеріальна можливість для виїзду, не говорячи вже про проживання в інших містах, якщо там немає рідні. У багатьох є літні батьки, яким дуже важко зараз без допомоги.

Прикро читати у коментарях «Тільки ко**ені ди**ли віддають дітей до рашистської школи». Дуже хочеться подивитися в очі таким розумникам і запросити їх до нас хоча б на місяць, щоб відчули всі «прєлєсти асвабаждьонной терріторіі». А чи знають ці «патріоти», що наші діти спочатку відсиджують уроки у школі та ліцеї, а потім вдома навчаються у другу зміну онлайн з українськими вчителями, готуючись до ЗНО?

Так, звісно, прикро.  Як зараз живуть пенсіонери на окупованій території?

Перші місяці війни (24.02.2022 розпочалася нова фаза війни- повномасштабне вторгнення. 20 лютого 2014 рф здійснила акт агресії. – ред.) їм було надзвичайно важко. По-перше, з 24 лютого всі населені пункти району були перекриті блокпостами, нікого не випускали. Був період, коли навіть дріжджі закінчилися, і не могли випікати хліб, був дефіцит продовольчих товарів та медичних препаратів. Майже три місяці не отримували пенсію пенсіонери, бо в Мелітополі рашисти пограбували відділення Укрпошти, а під Василівкою розстріляли поштову машину, яка везла готівку в наші місця (після цього із Запоріжжя не везли пенсії готівкою).

Щоб хоч якось підтримати стареньких, одиноких, маломобільних інвалідів, наш мер домовився з фермерами про допомогу харчовими продуктами: олією, крупами. На елеваторі запрацював цех, що молов борошно, шкільні та приватні пекарні робили хліб і булочки, поки був запас дріжджів. Працівників бюджетної сфери просили допомогти продуктами, хто скільки може. А працівники управління соцзахисту збирали пайки і роздавали найбільш малозахищеним.

Потім трішечки ситуація налагодилася, якщо можна так сказати. З Запоріжжя кілька разів пропускали до нас гуманітарний вантаж, але з травня «нова влада» заборонила ці перевезення. Хто встиг оформити в банку «Приват» картку влітку, тому трішки легше з пенсією, але багато стареньких, особливо маломобільних, не встигли. Тепер і банк закрили. Карткою в деяких магазинах можна сплачувати, є термінали. А багато людей вже три місяці знов без своєї і так мізерної (2600-3000 гривень) пенсії. Їх рятують тільки ота «щедра допомога» в 10 000 рублів і гуманітарка від «нової влади». Правда, дуже часто в тій гуманітарці прострочені, незрозумілого смаку консерви, крупи і напівфабрикати, вибачте, з черв'ячками.

От з ліками справжня біда. Спочатку наші місцеві аптекарі-приватники підняли ціни у 3-4 рази, потім «влада» відкрила аптеку з російськими препаратами, а українські заборонила. Ціни в аптеці нормальні, але проблема в тому, що дуже часто ліки теж прострочені, або не того ґатунку, як наші. Це зі слів гіпертоніків та діабетиків.

Хочеться віддати належне тим людям, які всі ці місяці займаються привозом ліків та передач із Запоріжжя. Це чотири жінки, які на свій страх і ризик вивозять через Василівку людей до обласного центру, там купують по аптеках замовлені людьми ліки, дитячі суміші, підгузники для дорослих і привозять сюди.

Для мене найстрашніше те, що люди похилого віку починають втрачати віру, особливо ті, в кого немає доступу до українського телебачення та Інтернету. А якщо ще й прибічники нової влади страшилки про ЗСУ розповідають...Думаю, словами жінки віку 80+ буде виражене бажання основної маси старшого покоління: «Не хочу я їхньої гуманітарки, пенсії, паспорту...Нехай моя маленька пенсія, але українська. Не може бути інакше, я хочу жити в Україні, бо це наша Батьківщина. Так хочеться наших дочекатися».

Василівка 2022. Світлина: газета «День»

Читаючи дописи у проросійському телеграм-каналі вашого селища, виникає враження, що більшість за росію. Чи багато прибічників «нової влади»?

Населення нашого селища, як і в селах, розділилося на два табори. Одним подобається дармовщина: «соцвиплати», «допомога», «премії», «підйомні»... до 10 000 рублів, зарплати до 100 000, безкоштовні пайки та інше. Є настільки зазомбовані за ці місяці люди, що дивуєшся. А є частина (більша) людей, які розуміють, що гроші, які роздаються «адміністрацією» направо і наліво є відібраними у підприємців та фермерів. Безкоштовне вугілля для пільгових категорій населення – не з рф, а вкрадене на місцевому вугільному складі, хазяїн якого виїхав звідси, паливо для машин швидкої допомоги – фермерське, освітлення вулиць та використання електроенергії – вкрадене в України... Можна довго перераховувати «добрі справи» «асвабадітєлєй» за рахунок наших людей і нашої держави.

Тому ось ця більшість вимушена зціпити зуби від ненависті, контролювати себе в розмовах, щоб ніяка наволоч за стандартні 10 000 рублів не написала на тебе донос у «міліцію» або ФСБ. Ми допомагаємо одне одному як можемо, прислуховуємось до ще далекої канонади з надією та вірою та потихеньку донатимо на ЗСУ. До речі, буквально за останні два дні наші волонтери з допомогою односельців купили два акумулятори для наших хлопців під Запоріжжям. Ця волонтерська  організація діє з 2014 року.

А як Ви оцінили б дію пропаганди? Якими засобами окупанти користуються, аби привернути до себе якомога більше людей?

Ну, а що можна сказати про пропаганду? Вона скрізь: біл-борди, плакати, телеграм-канали рашистської влади, російські пропагандистські телеканали на аналоговому, навіть один такий запорізький є. Всюди вихваляння класного життя в «асвабаждьонних» районах, брехливі повідомлення про дії ЗСУ. Ключові наративи: «ми єдиний народ, Україна вас кинула». Тільки ніде не розказується, що в підвалі школи ночами ФСБ-шники жорстоко б’ють АТО-вців і активістів, яких забирають за доносами, що нагло давлять на фермерів та підприємців з переоформленням паспортів й установчих документів, що цілими організаціями везуть працівників робити паспорти, що залякують пенсіонерів відсутністю українських пенсій та потребою переходити на російську...

Приклад пропагандистських біл-бордів в окупованому Мелітополі

Світлина: telegraf.com.ua

А що ж ті, хто не піддаються пропаганді?

А ми не втрачаємо здорового глузду і віри, спілкуємося між собою, підтримуємо як можемо стареньких, роз’яснюємо їм ситуацію, розказуємо новини з фронту та через волонтерів допомагаємо ЗСУ. А ще читаємо у нашому телеграм-каналі правдиву інформацію про місцевих колаборантів і дії рашистів тут, своєчасно дізнаємось про фільтраційні заходи та приїзди небажаних «гостей».

Мовне питання, певно, зараз на часі. Більшість у вашому селищі досі спілкується російською. Чому?

Розповім трішечки з історії.

Перші переселенці прийшли на наші землі на початку ХІХ століття. Це були державні селяни з Курської та Орловської губерній, потім – з Мелітопольського повіту та Полтавської губернії. До 1812 року наші степи охоронялися дозорами козаків Війська Запорозького Низового, бо тут пролягав Чумацький шлях. І до сих пір в одному селі чутно полтавську говірку, в іншому - російську, а в третьому – місцевий суржик.

Але ми всі – народ своєї країни, просто розмовляємо двома мовами. А колаборанти – ну що ж, в сім'ї не без урода, як говорить народна мудрість – є всюди, по всій нашій країні. Маємо надію на достойне покарання цих людей. І дуже мені хочеться, як і іншим, скоріше повернутися на своє робоче місце.

Надія ще є у ваших серцях?

Як би тяжко морально і матеріально не було, ми не втрачаємо надії. Віримо в нашу перемогу, чекаємо!

Наприкінці розмови пані Іванна показала допис з телеграм-каналу селища, який намагається протидіяти російській пропаганді. Орфографія збережено.

Світлина: телеграм-канал селища

Дорогі жителі, наші славні Українці!

Неймовірно важко жити в окупації. Ворог створив пекло на рідній землі. Неможливо вільно дихати, заборонено мати власну думку, підступний загарбник знищує все українське. Космічні ціни, повне правове беззаконня, холод, перебої зі світлом, практично без будь-якого зв’язку, зомбі-телебачення дикої країни… Кожної миті чекаєш злочинних дій проти особистості, наші діти перебувають у постійній небезпеці.

Найстрашніше, що продавці власних душ за безцінь та ефемерну владу, місцеві шакали від окупаційної влади почувають себе чомусь господарями в наших громадах. Тупі, безмозглі, нездатні реально оцінити навіть найближчі перспективи, с**и нав’язують  темний та підлючий недосвіт країни, яка немає жодних перспектив в майбутньому.

Ці мерзотні б***ини наввипередки прислуговують своїм монголиким господарям, які просто їх же і ненавидять, але тимчасово користуються. Від цього ще важче нам, адже пекло в життя привносять свої ж люди, які зовсім нещодавно були добрими сусідами, чуйними колегами, вірними друзями, привітними знайомими. Адже до війни ми всі разом творили своє щасливе майбутнє.

Можливо, щось було далеко від доскональності, мали певні проблеми, усували разом невеликі негаразди. Але це був наш тернистий шлях, шлях неповторної нації у світовій цивілізації.

І ось частина людей просто нас зрадили. Зрадили сусідів, друзів, знайомих, колег. Без граму докору власній совісті перейшли на бік диявола, що хоче знищити світле майбутнє кожного. За гроші, за посади, через жадібність та недооціненість. Тупо, підло, бридко зрадили нас, Україну.

Для них залишається три судді: люди, Бог і Україна.

А ми не скоримось, дочекаємося нашої ПЕРЕМОГИ, ми дочекаємося справедливої відплати.

Мовчимо перед вашими пиками зрадницькими, бережемо себе до очікування кращих часів, але нашу свідомість, наші душі, наші думки вам не покорити НІКОЛИ.

Подібні українські прапорці не лише скрізь у селищі, а й у кожного з нас всередині навіки. Чим зараз тяжче нам – тим гарячіше буде вам!!!!!!

Романенко Поліна, «Час Таврійського»