Волонтер Наталія Рибаченко: «Якщо це станеться, тут буде друга Буча»

Наталія Рибаченко, волонтер. Світлина з її власного архіву 

Під час війни нашим хлопцям надзвичайно допомагають волонтери. Якби не вони, то військові були б без їжі, цигарок, кави, теплих речей і засобів особистої гігієни, а скільки ж техніки надали… Про те, який шлях кожного дня долають волонтери і перешкоди на ньому, детальніше про їхню «Час Таврійського» розкаже Наталія Рибаченко - прекрасна мама та жінка, спортсменка, приватний підприємець і голова Благодійної організації «Благодійний фонд «Волонтер 2015».  За освітою вона бухгалтер. Спробувала себе у ролі менеджера з реклами у місцевій газеті, туристичного агента, рієлтора, працівника відділу кадрів, приватного підприємця.

Як почалася Ваша волонтерська діяльність?

Я цим займалася ще до війни, десь у 2020 році все розпочалося. Мені подобалося допомагати людям. Спочатку це були хворі діти, дорослі, неблагополучні чи багатодітні сім’ї. Був у мене випадок, я дізналася про родину, де мама вживає спиртне, діти виглядають неохайно. Сусіди підтвердили цю інформацію, звісно, що не могла залишитися байдужою до цього. Найбільше зачепило те, що дядько спить в одному ліжку з 11-річною племінницею. Тому я з Юлею Гаєвською (голова Коростенської районної ради - ред.) не тільки привезли речі, а й почали піднімати це питання: я телефонувала до старости села, вчителів, опублікувала допис у соціальних мережах і люди відгукувалися. Я зрозуміла, що багато, хто не байдужий і тому продовжувала допомагати й іншим.

Все, що казала раніше це я робила не як волонтер, а як малинчанка. Першим моїм проектом був «Стань Святим Миколаєм до Дня Святого Миколая». Я дуже захопилася ним. 

 У чому полягала суть цього проекту?

Ми привозили до інтернату роздрукований лист «Загадай бажання Святому Миколаю». Потім з цими побажаннями я робила допис у соціальних мережах. У перший же рік ми встановили рекорд за весь час існування проекту: за добу ми зібрали подарунки для всіх 55 дітей Потіївського інтернату. Також був один хлопчик, який вже закінчив інтернат, але не вступив до жодного ВНЗ і залишався там. Він мріяв про телефон (це ми дізналися від вихователів). Коли він його отримав, він був настільки шокований, що не міг стримати емоцій. 

Також ми з автором проєкту Олексієм Семенівим проводили імпровізовані новорічні свята, де я грала роль Снігуроньки. Місцями було дуже тяжко, доводилося спочатку виплакатися, а потім іти. 

У березні я планувала провести захід в інтернаті, але війна завадила. Якщо все буде добре, то цього року знову зберемося у День святого Миколая.

Хто допомагав Вам з цим проєктом?

Петро Гаєвський (директор Малинського ДП «Лісгосп АПК» - ред.) брав на себе найдорожчі подарунки для дітей з інтернатів. Оля Айко, власниця місцевої мережі кав’ярень, вибрала шістьох діток, яким купувала подарунки.

Пригадайте свій ранок 24 лютого.

Уже 23 лютого було погане передчуття, але до останнього не хотіли вірити в це. Ми постійно обговорювали цю тему і чоловік казав: «Я не думаю, що вони зайдуть, не повинні». Коли це сталося, був шок. 

Як війна позначилася на Вашому житті?

Мабуть, насамперед я зрозуміла хто є хто: які мої рідні, друзі, близькі, сусіди. Допомагали ті люди, від яких найменше чекала,  а ті, на кого надіялася - не підтримали мене. Кожен думав про себе та свою сім’ю. Я навіть помирилася з сестрою, з якою довгий час не розмовляла. 

Як Ви почали волонтерську діяльність саме під час війни?

Не могла сидіти склавши руки. Розуміла, що потрібно щось робити. У перші дні війни у нашому місті почали з’являтися військові, яких ми пригощали чаєм, кавою, але хотілось чогось більшого.

Максим, з яким я,  здається, познайомилася в залі другого чи третього дня війни, телефонує мені і каже: «На околицях міста працює розрахунок ППО в кілька чоловік. Чи не могли б ви їх нагодувати?» Приблизно пояснив, де шукати. І я разом з сином поїхала до них. Було страшно, бо сину ще не було вісімнадцяти років. Також лякало те, що ми чули сирени і не знали, що вони означають. Ми їздили лісами, кущами, закутками. Урешті ми їх знайшли. За допомогою Фейсбука я, шифруючи інформацію, зібрала допомогу продуктами харчування. Польової кухні у військових тоді ще не було. Хлопці були шокованими від кількості продуктів. Найбільше допомогла власниця магазину «Кошик». Я запитувала у хлопців, що ще їм потрібно. Вони, соромлячись, говорили: шкарпетки, білизна, рукавиці. Пам’ятаю, люди тоді ще боялися виходити, доводилося їздити збирати усе. Після цього знову доводилося шукати хлопців. Коли я, зрештою, їх знайшла, ми розвантажили все, що я привезла, вперше разом сфотографувалися, і я зрозуміла: «О, це - моє!»

Наталія Рибаченко, волонтер. Світлина з її власного архіву 

Коли було найстрашніше? 

Коли три дні йшли бої саме біля нас. Я, спілкуючись з хлопцями з ЗСУ, знала всю інформацію. Мені дали настанову: щоб машина була заправлена, валізи зібрані, бо сьогодні може бути прорив. Було страшно від думок, які мучили мене. Тому, що це стосувалося життя моєї сім’ї. Зрештою, мені сказали, що війська рф не прорвалися. Втрати наші були великі, але у них - вдвічі більші.

Вперше я по-справжньому злякалася, коли до позиції, де я знаходилась з військовими, під’їхала машина, водій якої махав рукою по колу. Хлопці пояснили, що це означає - всім відійти. Всередині були поранені військові - мурашки по шкірі, коли згадую. А я стою з білизною… Потім мені сказали, що потрібні бинти, вата, медикаменти і жовтий скотч (клеївся на руки військовим і на автівки, як позначка, що це “свої” - ред.).

Наскільки мені відомо, вже в перші дні війни таких медикаментів в аптеках не можна було знайти, як же Ви діяли?

Я подзвонила меру міста Малин Ситайлу: «треба вата і бинт», мені відповіли, що немає в наявності. Також телефонувала командиру територіальної оборони міста Малина Анатолію Єньку  – «немає, не можемо дати». І, що ж я роблю? Дзвоню сусідкам: «треба вата і бинт». Поки доїхала додому - мені вже принесли два пакети. Ледь встигла завезти хлопцям. 

Як розвивались події далі? 

Після цього я зрозуміла, що треба створювати штаб, щоб можна було збирати всю допомогу в одному місці. Спочатку він був біля мого будинку. Люди почали діяти, приносили зарядні пристрої, речі, медикаменти. Тоді я ще не звітувала в Інтернеті, тільки робила публікації про збір допомоги. Спочатку ми збирали речами, а не грошима. Однаково не можна було тоді нічого купити. Дуже допомогла власниця магазинів побутових товарів Анжела Рудченко такими речами, як лопати, скотч… Дівчата з ринку приносили шкарпетки, білизну. Місцеве підприємство Daetwyler дав десять тисяч гривень на паливо. Якщо все ж перераховували нам гроші, то ми купували в «Радіодеталях» ліхтарики і батарейки.

Потім приїхало багато військових, я познайомилася з їх командуванням і почала їм допомагати. В училищі (Державний навчальний заклад Малинський професійний ліцей - ред.) готували їсти. Приєдналося багато сімей з Малина: одна - привезла тушонку, інша навіть подарувала бичка. А нещодавно мені дуже була потрібна бензопила. Я вже не знала, що мені робити, як тут у двері подзвонили: «бензопила приїхала додому». Люди привезли чотири бензопили безкоштовно. Одна родина, я навіть не знаю хто це, привезла півтони борошна. Ми пекли і роздавали хліб. Я навіть завозила борошно Артему Марченко, власник піцерії, який пригощав вояків піцою.

Також телефонували люди, які, тікаючи від війни, залишили вдома своїх близьких. Доводилося їздити до них, перелазити через паркани. Телефон був червоний. Юля Гаєвська, яка, до речі, сама запропонувала свою допомогу, надавала ліки. У першу чергу ті, які було тяжко знайти.

Чи допомагали ви людям з інших міст?

Одного разу був випадок, коли до мене звернулася людина з Бучі, просила допомогти вивезти її з сім’єю. Була паніка, я не знала, хто погодиться допомогти. Знову допомогла Юля. Вона заправила автобуси, які надав місцевий перевізник Олександр Столяр. Знайшли трьох водіїв, які погодилися їхати. У Бучі та Ірпені саме йшли бої. Водії чекали, але людина, яка просила допомоги, так і не вийшла на зв’язок. Зрештою водії самі оголосили про евакуацію та зібрали людей. Навколо Києва все було окуповане. Автобуси потрапили під обстріл, не могли виїхати два дні. А виїзд був лише Одеською трасою.

Потім ці водії займались евакуацією людей на захід. Вони брали лише гроші, щоб заправитися, але садили навіть людей, у яких грошей не було. Я завжди писала «Мілан – Львів» (на табличці з назвою маршруту – ред). Деякі дивувалися: «чого це у вас так дешево?». Були моменти, коли дійсно доводилося вдаватись до конспірації. Я вимикала все. Хлопці - також, бо часто перехоплювали, здавали.

Був страшний момент, коли ми везли хлопцям їжу. Довго не могла додзвонитися. Потім передзвонюють, кажуть: «Були гості, прибирали в квартирі». Приїхали до них - раптом тривога. Вони кажуть: «Зараз буде, побігли». Вони за мене - і в окоп. «Бубух!». Ракета, яка тоді по мені летіла, до сих пір стоїть у мене в садку. Хлопці, перед тим, як поїхати, мені її подарували.

Були й дівчата, їм ми окремо пакували коробки. Я брала речі додому прати. 

Наталія Рибаченко, волонтер. Світлина з її власного архіву 

Багато було небезпечних моментів, пов’язаних з волонтерською діяльністю? 

Волонтерів часто брали в полон. Мені всі командири радили берегти себе. Одного разу попросили завезти хлопцям допомогу. Довелося їхати лісом, у якому немає зв’язку - я це знала. Сказали, що виїдуть нам назустріч. Проїхавши певний шлях, їх все не було і не було. У якийсь момент водій зупиняється. Я кажу: “Ти теж подумав про засідку?”. Серце вилітало. Зрештою, вони під’їхали до нас, все закінчилося добре. Багато таких історій, зараз думаєш: коли я стільки всього встигла?

Мені одні з перших бували в селі Олізарівка, Загальцях, Макарові, Бородянці. Їздили роздавали паски, за яких люди мало не билися.

Були випадки, коли звертались за допомогою люди, які її не потребували?

Це називається використання. Дзвонить дівчина, каже: “За такою-то адресою - людина, потрібна їжа, ліки”. Ми їдемо туди: “Та ні, у мене все є”. Потім виявляється, що дзвонила її дочка. Питає: а ви що, не можете мамі завезти продуктів?

Такі моменти були, коли вмикалася наглість, люди вчиняли негарно. Дзвонила жіночка: “У мене закінчилася вермішель, та й її їсти уже ніхто не хоче. Ви можете привезти щось, крім вермішелі?”. Виявилось, що вона дзвонила різним волонтерам, писала пости, і люди їй підвозили продукти.

Також були абсурдні моменти, коли люди боялися спускатися з дев’ятого поверху за продуктами.

Що Вас найбільше дратує у волонтерській діяльності?

Нерозуміння, неповага; деякі вважають, що я їм зобов’язана. Люди дзвонять, пишуть увечері, об 11 - 12 годині, ставлять такі запитання, які можна було б запитати вдень. Інша справа, якщо це військові. Прикро, коли ти людині допомагаєш постійно, але варто один раз підвести - і ти уже погана. Хочеться, щоб було розуміння, що не можу я всім допомогти. Часто пишуть звернення: “берці, форма, тепловізор, авто, шкарпетки”. Люди просять авто через кому, не розуміючи, що це не шкарпетки, які пішов і купив. Це така річ, яка через кому не пишеться.

Дратує, коли люди пишуть, що я комусь не допомогла, відмовила. Я запитую: “кому, у чому?”. Якщо у мене цієї речі немає, то треба оголошувати збір, збирати кошти, купувати. 

А були випадки, коли люди звинувачували Вас у тому, що  заробляєте на волонтерстві? 

Ні, такого не було. На початку моєї діяльності були моменти, коли мені писали з “лівих” сторінок, погрожували - руки опускалися. Я казала: якщо ви щось маєте проти мене - зустріньтесь зі мною особисто. Багато хто казав, що те, чим я займаюсь - це піар. А я відповідала, що це називається звіти, і, якби не вони, якби не висвітлення моєї роботи - у мене не було б допомоги. Хлопці теж роблять для мене звіти. 

Чи були моменти відчаю, нерозуміння з боку людей?

Були люди, з якими я сподівалася разом волонтерити. На жаль, виявилося, що вони за кордоном. Розчарували також мої рідні, особливо моя двоюрідна сестра, коли я попросила її забрати мою дитину з собою за кордон, вона відповіла, що у неї в авто не має місця. Було дуже боляче. Зрештою допомогли чужі люди.

Так вони все-таки виїжджали? 

Діти мої виїхали, коли біля Малина почалися серйозні бої. Син до останнього не хотів погоджуватися. Коли діти виїхали - стало легше. 

Як в той час функціонував Ваш штаб?

Дуже багато людей приєднувалося, допомагали хто чим міг, потроху штаб наповнювався. Спочатку він був просто на вулиці. Потім власниця квартири, яку я допомагала продавати, дозволила розмістити штаб у квартирі. Там він проіснував місяць чи два. Потім ми орендували магазин «Лілея».

Де знаходиться штаб зараз?

 Зараз штаб знаходиться в кафе «Оксамит».  

Які відкриття Ви зробили для себе за час війни? 

Раніше я любила каблучки, платтячка, гарні зачіски, а зараз я зрозуміла - це не так важливо. У житті потрібно цінити інші речі. Для мене важливішим є допомогти військовим, щоб до нас не дійшов ворог. Якщо це станеться - тут буде друга Буча. 

І, закінчуючи, які у Вас плани на майбутнє?

У мене є один проект, який я мала почати ще весною і закінчити літом - не вийшло, але обов’язково його втілю. Це будуть баночки з-під дитячого харчування, а в них - мед з лимоном. 

Також мав відбутися благодійний концерт, але деякі люди вставили палиці в колеса.

Є одна фраза, яку я сказала французам під час нашого прямого ефіру: «Я допомагала, допомагаю і буду допомагати. Знаю, що це було потрібно і буде потрібно далі».

Павленко Владислава, «Час Таврійського»