Анжеліка Рудницька: «Ми хотіли, щоб Москва перестала бути центром мистецького життя для українців»

17 вересня 1995 року. В український телевізійний простір вривається програма хіт-параду української музики «Територія А», яка за п’ять років свого ефіру стала культовою серед молоді 90-х років. В усіх на вустах були гурти «Аква Віта», «ВАН-ГОГ», «Грін-Грей», Сестри Тельнюк, «The вйо», «ТНМК», «Скрябін», Брати Гадюкіни та інші. Усі із затамуванням подиху чекали на кліпи Ірини Білик, Ані Лорак, Олександра Пономарьова, Олі Полякової, Наталії Могилевської, Марини Одольської, Віктора Павліка. Список імен ще можна продовжувати. Телепередача транслювалася тричі на день. Голосування за той чи інший кліп відбувалося шляхом надсилання листів. «Мішки листів – це визнання, це сьогоднішні лайки і коменти. Ви розумієте, що лайкнути це секундна справа, а написати лист – це довгий та кропіткий процес», - згадує ведуча хіт-параду Анжеліка Рудницька. Всього за час своєї успішної роботи в українському телепросторі в ефір вийшло 2000 випусків.

Цього року 25 років «Території А». Незважаючи на те, що передачі давно немає на телеекранах, власне мистецька агенція «Територія А» до сих пір працює. Чому ж закрився перший хіт-парад української музики та кліпів, про лагідну українізацію, про роботу журналіста в кадрі та навіщо покусувати кінчик язика розповідає в інтерв’ю «Час Таврійського» журналістка, співачка і людина-легенда Анжеліка Рудницька.

- Коли Ви зрозуміли, що хочете займатися журналістикою, адже за освітою ви саме журналіст?

- Насправді, я вперше вийшла в ефір, коли мені був рік. Тато з мамою вели радіопрограми. Одного разу мене ні з ким було залишити, тому взяли із собою в студію. Там я спала на дивані, поки йшов випуск новин. Коли говорив тато, я мовчки лежала, а коли заговорила мама, я сказала голосно «мама» і це вийшло в ефір. Тоді батьки, як молоді спеціалісти, переживали, що їх виженуть  з роботи за зіпсований ефір. Але керівництво радіо поставилося до цього з гумором і сказали, що народився новий журналіст. Тоді вже і вибору у мене не було. (сміється)  

Коли я йшла на співбесіду в школу, я одразу сказала, що буду вчитися у «червоному університеті» (Головний корпус університету імені Т.Г. Шевченка червоного кольору. -  ред), що буду журналістом. Я готувалася, багато читала, разом з татом їздила у відрядження, писала. Мої маленькі інформаційні замітки публікувалися в газетах, за що я отримала свої перші гроші.

- Коли і в кого виникла ідея запустити в 90-х роках «Територію А»?

- «Територія А», як агенція, уже існувала, і ми почали виходити в телевізійний ефір з мистецькою програмою. Це були новини про українське мистецтво. За декілька місяців накопичилося дуже багато музичного матеріалу, адже в 90-ті роки був спалах нових імен в українській музиці. Зараз виконавці вже народні артисти, але тоді вони були початківцями, які пробивали собі шлях до свого слухача. У той час, їм було складно. І ось з'явилася «Територія А», як демократична музична платформа, куди співаки часто приходили в гості, показували свої кліпи, розповідали новини. Тож ми ризикнули запустити хіт-парад! Зараз, звісно, вам смішно слухати це, але уявіть собі, що в Україні не існувало вітчизняного хіт-параду. І ось, 17 вересня 1995 року стартував хіт-парад. Всі скептично дуже ставилися. Казали, що одна справа, коли на радіо однакову музику крутять, а інша – дивитися по телевізору один і той самий кліп. Мовляв, це безперспективно, даремне витрачання сил, часу, грошей.

Однак, за кілька тижнів прийшла наша поштарка і сказала, що більше нам листи носити не буде. Ми, звичайно, перелякалися та допитувалися, що сталося? Виявилося, що вона не хотіла носити листи… мішками. Вона була сердита, а ми - щасливі. Адже, мішки листів – це визнання, це сьогоднішні лайки і коменти. Ви розумієте, що лайкнути це секундна справа, а написати лист – це довгий та кропіткий процес?

- Звідки така назва?

- Ми придумували її разом із Олександром Бригинцем, співзасновником нашої агенції і всіх проєктів. Писали на листочках різні варіанти і була така ідея: «Територія Арт», тобто територія, на якій все про мистецтво. Потім вирішили, що Арт – дуже буквально, і так з'явилася «Територія А».

- А яку мету ви переслідували?

- Якби не надмета і не надзавдання, яке ми щодня ставили перед собою, ми не зробили б хіт-парад, тому що у кожного з нас були свої інтереси у мистецтві, і це точно були не хіт-паради. Але Україна тоді починала своє становлення. Вона була юною державою. І нам потрібні були свої зірки, свої кумири, формувати моду на вітчизняне та нову українську свідомість. Зазвичай радянське телебачення показувало не великий перелік артистів і то тих, які готові були кидати свої домівки і переїжджати до Москви. Ось ми й хотіли, щоб центром всього мистецького життя перестала бути Москва, щоб увага українців була сконцентрована довкола своїх митців.

Це була також лагідна українізація, що стосується і свідомості, і ставлення до України та мови. Велика кількість наших фанів, які говорили суржиком, почали писати українською. Це був великий прорив в українське середовище для всієї країни. Ми були пульсом цього життя. Ми не давали нікому спокійно спати, не давали нікому розслаблятися. У нас було безліч ідей. Ми прагнули зробити українське – модним, популярним, яскравим.

- Це були 90-ті роки, складна економічна ситуація. З якими труднощами ви стикалися у творчо- виробничому процесі?

- Все виробництво було пов'язане з коштами і, звісно, це було важко. Потрібно було десь знаходити гроші на оплату праці, і на оренду техніки, і комп’ютерну графіку. Це для мене було найскладніше. Ще були труднощі з тим, що українське телебачення було однакове: однаковий стиль одягу, однакові зачіски, все схоже. А тут з'являється ведуча, вдягнена в шортики, яскраві маєчки, бандани, кепки, яскраві банти, резинки, щось таке креативне та інше. Ми не брали чуже, ми пропонували свої ідеї, якими ми маємо бути.

- Хто розробляв образ ведучої?

- Програма транслювалася на ICTV, але тоді власники були інші, концепція каналу була іншою. Телеканал належав американській компанії, тому для них хіт-парад був прийнятний формат, як і мій образ.

Хто створював образи? Приймали рішення всі разом. Спершу, для того, щоб запустити цю програму, потрібно було зняти пілотний випуск, описати його, показати яким буде. Були стилісти, дизайнери, перукарі. Я практично не гримувалася, бо була юною  і гарною. Мені грим заважав, здавалося, що я стаю старою і мені було некомфортно. Але мене все ж можна було пускати без гриму. Зрештою разом придумали образи.

- Скільки років виходила передача? Що стало підставою для закриття?

- П’ять років виходила передача (на ІСTV – ред.). Після 5-річної перерви програма з'явилася на Першому каналі з червня по грудень 2005 року. Причиною закриття стала політична ситуація в країні. Аудиторія у програми була величезна і політичні партії хотіли підім’яти цей молодіжний рух, тобто перетворити «Територію А» в молодіжне крило певної політичної сили. Пропозицій було багато, але ми хотіли залишитися незалежними і ми залишилися, однак з ефіру ми зникли.

- Як продовжилося життя після ефірної роботи?

- «Територія А», як агенція, існує досі, і ми працюємо, створюємо мистецькі проєкти, концерти, виставки, проводимо фестивалі. Але ми не займаємося телебаченням, бо воно стало олігархічним, і мені не цікаво працювати у такому форматі.

- Чи був у Вас страх перед камерою? Чи є особисті лайфхаки, як триматися перед холодним оком камери природньо?

- Я завжди розумію, що в мене є мета і завжди думаю про неї, а не про те, що хтось там мене дивиться, намагаюся концентруватися на важливому. Також, я в дитинстві провела безліч концертів, на яких і сама співала, і виходила безліч разів на сцену. Це мені допомогло. Крім цього, я не намагаюся в кадрі бути тією, якою я не є в житті. Дуже багато людей намагаються бути вишуканими, манірно говорити, а в житті інші люди.

Насправді, це була моя програма. Я мала певну свободу. І внутрішню, і зовнішню. Мало хто тиснув. Були певні вимоги від каналу:  я не могла одягатися в чорне, біле, рябе і не мала права не вийти в ефір (тільки у разі важкої хвороби або смерті). Це єдині обмеження, а всі інші обмеження ми придумували самі, наприклад, не показувати кліпи з насиллям.

Звичайно, є певні лайфхаки. Найпростіший – легеньке покусування кінчика язика. Ви можете спробувати. Таким способом ви відволікаєте себе і даєте приплив крові до мовного апарату, і все це в комплексі переключає ваш мозок на якісь інші задачі. Але хвилюватися немає чого – треба працювати.

- А перед тим, як сісти в кадр, чи робили Ви вправи для розробки мовного апарату, аби дикція, орфоепія, артикуляція була відповідна і належна?

- Я зараз більше роблю це, тому що після такого довгого сидіння на карантині, коли ти не співаєш, не ведеш програми, і взагалі перетворюєшся на таку домашню істоту, яка їсть, спить і читає, то звісно, треба приводити свій мовний апарат в робочу форму. А так я постійно в русі, постійно спілкуюся, читаю лекції, виступаю, розмовляю, тобто він у мене в тонусі, в робочому стані. Звісно є спеціальні вправи, є цілий великий комплекс вправ на дихання, на дикцію, на вміння переключати тональності, працювати зі своїми резонаторами різними, щоб було менше носових чи менше грудних. Дуже важливо, особливо дівчатам, працювати зі своїми тембрами. Тембр має бути соковитим, достатньо низьким, бо телебачення не любить високих голосів. 

- У нас зараз є дуже багато музичних каналів, чи не хотіли б відродити на них свій хіт-парад?

- Телевізійні канали залежні! Вони залежать від своїх власників, у них є свої задачі, вони не відображають процеси, які відбуваються в українській музиці. Я це точно знаю, тому що спілкуюся з великою кількістю музикантів із різних міст. В ефірі ми бачимо десяток дуже активно присутніх артистів, двадцять менш активно присутніх виконавців, а більшість залишаються взагалі «за бортом». Просто бути ведучою якоїсь програми, де хтось вирішує, хто класний, а хто поганий - я не можу. Виходити з «Територією А», так як я собі це уявляю, мені ніхто не дасть. Ну, і зрештою, я не можу сказати, що мені дуже хочеться повернутися і займатися тим, чим я займалася двадцять років тому. Мені більше цікаві люди, долі… Якийсь період я дуже хотіла робити соціальні проєкти, якоюсь мірою я і долучаюся до них, але я так і не стала ведучою ніякого соціального проєкту. У мене є в голові кілька телевізійних ідей, єдине що, я як телевізійна революціонерка, не хочу робити те, що уже всі зробили. Я хочу, щоб це було щось, що виходить за рамки звичного, те що, хай не ламає існуючого, але показує його нові можливості. 

- У нас були прийняті мовні квоти. Наскільки це вплинуло на відродження української музики, її присутність в телевізійному ефірі?

- В 2000-ному році вже розпочалася гібридна війна Росії проти України, але Україна, на жаль, не розпізнала цього, а можливо, у деяких керівників був такий план - русифікації України. І артисти, які не зробили російськомовний репертуар, просто зникли з ефірів. Квоти трішки відрегулювали присутність української музики в ефірі, але інформаційні канали, медійні канали всі - вони теж вміють хитрувати. Вони ставлять українську музику в найменш рейтинговий час і не так активно, не так «шалено» допомагають, як ми робили це з власної волі і без всіляких квот. І зрештою, що мені не подобається… от ми усі з вами медійники… мені здається, що неправильним є формулювання «квота для української музики» -  це нонсенс у своїй країні мати квоту на українську музику! Має бути квота на іноземну музику. Український ефір повинен належати українській музиці.

Я була більше, ніж у 30-ти країнах світу, я уважно слідкувала за тим, що показують на телеканалах у кожній з тих країн. То я вам скажу, що кожна країна показує в першу чергу свою музику, і лише дозовано показує світових зірок, звісно, тому що їх всі хочуть бачити та чути, ну і якихось там сусідів, котрі чимось прославилися в їхній країні. А в нас же тільки російська музика, і західної музики малесенька така часточка. Для прикладу, одні з найближчих наших сусідів - це поляки. Чи чуємо ми в нашому ефірі хоча б одну польську пісню? Ні! А ви думаєте, що польська музика нецікава  чи вона менш цікава, ніж російська? Та ні! Тому мені не подобається таке формулювання, я вважаю, що воно принизливе для України. Я дуже розраховую, що молоде покоління медійників, яке зараз вчиться вже в незалежній Україні, в якого немає цього багажу радянського, такого прогнилого, брехливого, в якому завжди були подвійні стандарти, що ви створите такі платформи, на яких не тільки українській музиці, але й українським пенсіонерам, людям, котрі займаються будь-якими професіями, знайдеться місце. Телебачення, радіо, медійні платформи, мають можливість розповідати про найцікавіше, найяскравіше. Не тільки про смерті, хто кого вбив, який теракт стався, але безліч всього класного, цікавого і це буде стимулювати розвиток країни в позитивному руслі, а не так, як зараз розвивається.

- Як ти в цілому оцінюєш стан теперішнього українського телебачення?

- Тільки сьогодні мені підключили кабельне телебачення, тому я вже подивлюся, яке у нас зараз телебачення і тоді вам розповім. Ця пауза мені була, ну, не знаю чи потрібна дуже, але я вирішила, що вона мені потрібна. Я трішки розслабилася. Вибори, всі ці історії передвиборчі …

- Чи є сьогодні Інтернет зі своїми соціальними мережами конкурентом для українського телебачення, яке сьогодні є в руках фінансово-промислових груп?

- Ми бачимо за соціологічними дослідженнями, що телебачення залишається в лідерах впливу на аудиторію. Якщо ви проаналізуєте, кого українці вважають медійними персонами, то це будуть люди, яких показують саме по телевізору. Навіть, якщо ми зараз запитаємо нашу аудиторію про те, яку музику вони найчастіше слухають, або яких знають артистів, вони назвуть саме тих, яких бачать на телевізійних екранах, а не тих, які протоптують свій шлях до слухача за допомогою новітніх медіа. Телебачення теж активно юзає (use -від англ. використовує – ред) Інтернет платформи і всі телевізійники зараз активно присутні в соцмережах. Вони навіть обирають різні теми для спілкування, крім професійної діяльності. Розповідають хтось про родину, хтось про кулінарію. І їх спонукають роботодавці цим займатися. Ну і контент, який створюють блогери в домашніх умовах, не може порівнятися з потужними телевізійними компаніями, який є якісний та дорогий. 

- Чи бувають у Вас моменти, коли творити зовсім не хочеться, а треба?

- Звісно, як у всіх нормальних людей таке буває: і коли ми виходили в ефір, і коли я створювала різні програми, і вони виходили у дуже інтенсивному графіку, і щоденні якісь програми. Це величезний об'єм інформації, який треба тримати в голові. Навіть, якщо тобі готують редактори, то все одно треба багато - багато працювати. Коли я роблю свої проєкти, просто це може бути втома, тому не хочеться. Але, якщо ти свій проєкт не хочеш робити, то тобі вже варто його закривати або передавати комусь свої повноваження. Це означає, що воно «вмерло» в тобі. Я розумію, що, якщо ви вчитеся на майбутніх телеведучих, то ви дуже хочете мати власну програму і бути телеведучими. Це нормально і зрозуміло, але якщо ви потрапили в кадр і відчуваєте, що це не ваше, то краще підіть і знайдіть ваше. Я ніколи не хотіла бути присутньою на екрані, заради того, щоб бути присутньою на екрані. Тобто я хотіла робити щось особливе і класне, що примушує всю країну обговорювати - оце мій формат. 

- Тобто ви ніколи не хотіли стати кимось, крім телеведучої?

- Я не хотіла взагалі бути телеведучою, я хотіла бути журналістом, і починала я як журналіст. На телебачення потрапила, майже випадково. Я не захотіла йти в телевізійну групу, коли був відбір. Хоча я завжди любила нашу легендарну телеведучу Тамару Щербатюк, котра вже пішла з життя, і я із задоволенням приходила до неї на пари в університеті. Вона часто запрошувала нас до себе на програму посидіти, на екскурсію. Але мої дорослі друзі, татові колеги, завжди казали: «Ну ти ж журналіст, вся родина цим займається. Ні, телебачення - це дурна краса. Треба писати, писати - от де можна проявити свої таланти, а телебачення - ні, ні, ні». І тому у мене в голові це «ні» сиділо. І тут я на якомусь курсі ходжу по університетських довгих коридорах і хтось із старшокурсників сказав: «Мала, що ти тут тиняєшся, ось є вакансії на телебаченні, іди спробуй». І я пішла та спробувала, мене одразу взяли на роботу, оформили офіційно, я була редактором науково-популярних програм. 

- Яким буде ваш прогноз щодо розвитку українського телебачення, куди ми дійдемо?

- Наше телебачення буде таке, онлайн - офлайн. Ми будемо створювати продукти, які можна буде подивитися в будь-який момент, воно буде намагатися пристосуватися під запити суспільства. Воно так і робить зараз. Все більше телебачення намагається підлаштовуватися  під смаки. Я все-таки дотримуюся думки, що ведучий, тому і називається ведучим, бо він повинен формувати смак у всьому. Телебачення українське не вигадало ніякого велосипеда, і взагалі нічого такого унікального не вигадало, тому роботи непочатий край, друзі. Давайте вигадуйте якісь нові формати, тому що те, що є зараз - це все проєкти вже випробувані в інших країнах. І це просто куплені формати, які ми використовуємо, а дуже хотілося б, щоб світ у нас купляв формати. У вас є унікальна можливість експериментувати. 

До друку підготували Тетяна Подворняк, Аліна Тисевич, «Час Таврійського»