З публічного посміховиська - на видатного оратора
Його першу промову публіка зустріла сміхом та глузуванням. Здавалося б, все перешкоджало тому, щоб він став оратором: його слабкий від природи голос не було чутно крізь шум натовпу, а гаркавість, заїкання і невиразність мови викликали в публіки лише насмішки. Але завдяки своїм тренуванням та наполегливості він зміг стати найкращим оратором Стародавньої Греції.
Демосфен скрупульозно працював над кожною своєю промовою, жодна з них не є імпровізацією, це – результат тривалої праці. Після перших невдалих спроб виступити перед публікою, яка сприйняла його промови сміхом, він зрозумів, що ніхто не зрозуміє глибокого змісту його промов, якщо в них не буде виразності мови. Тому він приділяв багато часу схематизації плану, відпрацюванню стилю та шліфуванню виразів. Він завжди вивчав свої промови напам’ять, обмірковуючи кожне слово, та готувався до виступів до пізньої ночі. Своєю наполегливістю він поборов свої фізичні вади та довів ораторську техніку до досконалості, а завдяки своїй завзятій праці він з публічного посміховиська перетворився на видатного оратора та великого державного діяча.
Промови Демосфена були насичені фактами. Вони містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю та переконливою аргументацією. В суді він виступав як адвокат, а на трибуні тримався з артистичною манерою. Вірив, що публічні виступи мають силу впливати на думку громади, її настрої та позиції, а тому у своїх промовах Демосфен викривав бездіяльність афінських правителів, намагався згуртувати грецькі держави для спільної боротьби з ворогом, закликав афіян до активної політики, а також поступитися своїми особистими вигодами сьогоднішнього дня задля порятунку батьківщини. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», – стверджував він.
Своїм прикладом Демосфен підтвердив найважливіший принцип: оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього достатньо часу і праці.
Зоряна Карпенко, «Час Таврійського»
Коментарі
Дописати коментар