Пандемія алергії, алергія пандемії

 

Світлина з відкритих джерел

- Чхі! – І з десяток очей косо поглядають на мене з-під масок.

Через пандемію усі стали такі підозрілі. І не поясниш, що це – алергія, що алергія – це не заразно.

Під час карантину стало нестерпно їздити у транспорті. Маска, задуха, бруд, пил. А в мене якраз алергія на пил. То їжджу і чхаю, і не їхати не можу – робота, і не чхати не можу – пилюка.  Атож, я, звичайний касир у супермаркеті, рухаюсь назустріч черговому робочому дню у цьому пробнику пост-апокаліпсису.

Хтось їде без маски. Всі на нього засуджуюче зиркають, а для мене він виглядає як орел у горах, як символ свободи людського духу, який не змусять отак просто ховатись за шматком марлі. Заздрю йому. Я ненавиджу ці намордники, але і проти правил грати я не звик, не я встановлюю – не мені порушувати.

Поза автобусом нарешті можна зробити ковток повітря. Але одразу знову натягнути маску – в ТЦ без неї не пустять. І звісно ж, обов’язково треба міряти температуру. З першої спроби не вийшло, з другої – теж, на третю термометр показав, що в мене 31.4°С. Бозна що. Якщо вже вдаєте, що все під контролем – закупіть принаймні пристойне приладдя, бо якщо вірити цьому, додому я поїду замість таксі на катафалку. А я здоровий! Через кілька хвилин нещасний термометр таки показав мої 36.6°С, і його власниця розчаровано, ще й трохи заздрісно на мене глянула. Коли усі хворі, нормою перестають бути дужі.

Нарешті дістаюся робочого місця. Треба заповнити графік дезінфекції поверхонь. Ніби хтось цим займається. Ніби хтось носить маски за ідею, а не задля того, щоб запобігти штрафу. Ніби це все – не фікція.

І знову маска. Раніше змушували посміхатись покупцям, а зараз як? На масці губи малювати? Джокер образиться. Деякі з полегшенням зняли з себе посмішку і так само байдуже працюють, а деякі, як і я, майстерно навчились посміхатись очима. Хоча б якісь плюси у цих намордниках.

А дихати все важче і важче, нема порятунку від цієї безжалісної марлі на обличчі. І чхаю. Неприємно. Всі постійно докоряють, ніяк їм не втовкмачу – я здоровий! Зараз стало усе важче пояснювати, що алергія цілком безпечна для оточення, це не передається ані повітряно-крапельним, ані статевим, ані взагалі будь-яким шляхом.

Ще у школі мене постійно прагнули відправити додому, або хоча б до медпункту, бо думали, що я хворий. А я чхав лише від того, що прибиральницям було ліньки витирати пил. Але ж ні, для вчителів я – розвідник бактерій і вірусів, і мене треба ізолювати, бо всіх заражу. Як ще мною однокласників не лякали, такий бабай на словах виходив. Шкільні часи скінчились, все налагодилось, і тут пандемія. І я знову зайвий.

За спогадами не помічаю, як закінчується робочий день. Час іти додому. Вчора у прибиральниці був вихідний, тож сьогодні чхаю як навіжений. При вході в метро як зазвичай зустрічаюсь поглядом із полісменом, який змушений стояти тут і контролювати, щоб усі були в масках і тримали дистанцію. Чхаю. Іще раз.

Йду додому пішки. Не пустити мене в метро через алергію! Це вже занадто. Відколи якийсь там химерний вірус відміняє банальну людяність? А чхання навіть немає серед списку симптомів. Не пустити до метро… Але ж я здоровий!

Софія Мельник, «Час Таврійського»