Вісім тисяч п’ятсот гривень з одного вагону й інші дивовижі Укрзалізниці
18 листопада я проїхалася потягом
Трускавець-Київ. Він був одним з перших, котрого після карантинної перерви у
роботі залізниці знову випустили на колію. Поїздка виявилася напрочуд
вражаючою. Але це не точно.
Вокзал. Початок.
О 20:00 я стояла на пероні вокзалу міста Дрогобич, що у Львівській області. Провінційне містечко, людей на вокзалі небагато, більшість з тих небагатьох, що там стояли, чекали без маски, але соціальна дистанція зберігалась.
Я не вперше відправляюсь саме з цього вокзалу і чітко пригадую, як в
докарантинний період усі пасажири й проводжаючі тупцювали одне біля одного,
палили цигарки разом біля єдиного на пероні смітника, жартували і обговорювали
політику. Цього вечора все було інакше.
У кабінці каси
попереднього продажу сиділа жіночка і, звісно, без маски. Я спитала у неї, в
котрому боці буде п’ятий вагон після прибуття поїзда, вона вказала мені
напрямок і я пішла.
Я – студент, мій вагон – плацкартний. І він нарешті приволікся. По акуратних підвісних залізних сходинках до нас, пасажирів, зійшла провідниця, і, Господи Боже, теж без маски! Я вже подумала, що все втрачено, як хтось зробив їй зауваження і вона її миттєво вдягла. Простягнула їй телефон зі скріншот з QR-кодом мого квитка, «прокомпостувалась» і увійшла у вагон.
Потяг. Середина.
Вагон був заповнений
наполовину: дітки, люди похилого та середнього віку і, в основному, студенти. Так,
у масках і голодні, ми їхали аааж… до Самбора.
Тобто, 33 кілометри або 35 хвилин. Потім усі, наче за покликом вожака стада,
почали знімати маски і витягувати з наплічників та сумок круасани, варені яйця,
бутерброди…
Я лишилася у масці.
Голодна. На верхній поличці.
Потяг. Все ще середина.
У Львові близько 23
години мене почала штурхати у плече дівчинка з квитком до моєї полиці. Очі
вилізли на чоло у нас обох, щойно я показала їй той самий квиток, тільки
зареєстрований уже на моє ім’я. Пішли до провідниці. Вона довго не відчиняла
свого купе, а коли з'явилася у дверях, то запевнила нас, що такого бути не може – який
один квиток на двох? Не розповідатиму про усю паперову тяганину, спрощу до
суті: ми, здається, брали один і той самий квиток в однаковий час і програма
дала збій. Мене відправили в четвертий вагон. Бо я їхала одна, а дівчинка –
поруч з сім’єю. Ну, я пішла. Провідниця перепросила, з транспортуванням речей і
постільної білизни, звісно, не допомогла, але це, може, й на ліпше. Бо ж вона
весь цей час була без маски!
Нарешті я вмостилася і стала рахувати гроші, конкретніше – штрафи, які змушені були б заплатити пасажири, якби дотримання маскового режиму контролювалося. Нарахувала... 50 пасажирів по 170 гривень дорівнює 8 500 гривень! З цією думкою я й заснула.
Потяг. Кінець.
Наступного дня прокинулась уже в Києві. Дуже швидко збиралася, аби встигнути прибрати на
своєму місці. Виходили ми усі по черзі: перші ті, хто були спереду.
Через вокзал йшли вже
у масках – багато чергових поліціянтів. Проте, температурного скрінінгу не було
абсолютно ніде: ні в Дрогобичі, ні в потязі, ні на київському вокзалі.
Далі я спустилась в
метро і там у масках була переважна більшість, але це вже зовсім інша історія…
Дім. Висновки.
А стосовно цієї історії пишу репортаж, попиваючи ліки. Мені боляче від усвідомлення, що для всіх тепер щоденні тисячні смерті – це лише цифри. Зник страх, зникла відповідальність і обережність.
Ілона-Марія Губич, "Час Таврійського"
Коментарі
Дописати коментар