Україна - мій дім

 

Світлина з відкритих джерел

Моєю улюбленою порою року завжди була весна. З нею в мене  асоціювалося життя та відродження - я думала, так буде завжди. Та ось уже шість років єдина асоціація, яку вона викликає, це війна, розруха та смерть.

Можливо я і рада була б усе це забути, стерти із пам’яті. Та кожного травня віддаючи шану померлим, моїм близьким та друзям, спогади знову накривають мене своїми слизькими щупальцями… і від них нікуди не подітись… я знову повертаюся в минуле…

Ось вже п'ять років як я живу в славному містечку Васильків Київської області. Всім серцем я полюбила це містечко, і зараз можу з гордістю сказати, що це мій дім. Та це не завжди було так. 

м. Васильків, Київська обл. 

Світлина з відкритих джерел

Перший час по приїзді статус «тимчасово переміщеної особи» для мене був як клеймо: я не могла знайти своє місце в світі. Спершу навіть складалося враження, що я й не в Україні взагалі. Місцями дивували традиції, які значно відрізнялися від тих, до яких я вже звикла. Тут не працюють по святам, а я ж звикла, що позачергові вихідні бувають лише на новий рік. Навіть мова зовсім інша, чистіша - українська. Та навіть не це мене більше дивувало, а скоріше - тиша. Тут не було чутно автоматної черги, я більше не прокидалася від вибухів, життя тут йшло розмірно, люди посміхалися, по вечорам звідусіль лунала музика, не було комендантської години, світло не вимикалося щонеділі, люди були щасливі. Навіть складалося враження, що вони взагалі й не чули про війну. Згодом я зрозуміла, що частково так і є.

Плітки про те, що атовець привіз дружину з Луганська, не оминули жодні вуха сусідів. Першою, хто насмілився підійти, була моя сусідка: «А що то правду кажуть, що ти з Луганська і що в вас там бомблять?»

Спочатку я розгубилась, адже не розуміла, як можна не знати про це? Та на питання все ж відповіла: «Так. Бомблять». І згодом це коротке «інтерв’ю» розлетілося по сусідам. Я почала часто помічати їх співчутливі погляди, вони стали більш привітними. А я все не могла зрозуміти їх співчуття, мабуть, тому що й сама ще не повністю оговталася від тих подій і не розуміла, що коїться. 

Та все ж не завжди на моєму шляху траплялися привітні люди. Пам’ятаю, якось у черзі до банку касирка запитала про мою прописку. Чоловік, котрий стояв поруч зі мною, почав причитати: «Понапхалися. Хто вас сюди звав?! Їдьте до своєї Росії та й живіть там щасливо, а не тягніть гроші з чесних платників податків. Самі обрали свою долю, тож й повертайтесь туди, звідки прийшли!» 

Я хотіла відповісти, сказати, що я була проти війни, я не кликала її в свій дім, була проти російського Луганська, мене все влаштовувало й так. Я люблю Україну - і хотіла залишитись єдиною країною, без цього розколу, та хіба ж щось залежало від мене?... Та згодом, подумавши, я просто промовчала...

На жаль, це був не єдиний випадок. Одного разу через роботу я запізнилася на прийом до лікаря. Звісно, він почав відчитувати мене за спізнення та потім, взявши мою медичну картку в руки, на якій було написано: «Внутрішньо переміщена особа», він усміхнувся, поглянув на медсестричку й доповнив: «А, ну це багато що пояснює. У вас там мабуть й не чули про правила етикету, а на прийоми прийнято приходити зі спізненням?» - сестричка хіхікнула, а я істерично посміхнувшись,  відповіла: «Помиляєтеся, там живуть такі ж живі люди як і тут».  Вирвавши картку з його рук, вийшла з кабінету. 

Можливо, саме через такі поодинокі випадки я ще довго не могла знайти своє місце, я почувалася чужою, хоч наче й серед своїх. Та згодом, з кожним моїм новим знайомством, поверталася й моя віра в людей. Я все більш закохувалась у цей край, де до цього ще ніколи не була, почала цінити й поважати ці традиції, розмовляти українською мовою і я вже не уявляю свого життя без цих людей, без цього краю…

Якось знайомий мене запитав: «Чи подобається тобі у нас?» Я з усмішкою відповіла: «Україна мій дім».

Світлана Коломієць, «Час Таврійського»