Антон Наумлюк: «Жанр судової журналістики – це можливість розповідати про суд зрозуміло для людей»
Рік тому у Києві він заснував власне видання «Ґрати». Це нішове видання, що працює в тематиці судової журналістики. І хоч наразі Антон змушений більше редагувати тексти, аніж писати, та все одно тема Криму його не полишає. Його колеги жартують: «Можна забрати Наумлюка з Криму, але не можна забрати Крим з Наумлюка». Про свій творчий шлях, про судилища в Криму та РФ, про судовий репортаж як жанр в журналістиці, про ідею заснування власного видання читайте у його довгій розмові з «Час Таврійського».
Чому ви вирішили займатися журналістикою, адже ви здобували фах історика?
Так, я досить довго викладав у класичному університеті в Саратові, Росія. Ще на останньому курсі, коли готував дипломну роботу, проходив викладацьку практику, і залишився викладачем. З того часу років чотири чи п’ять я викладав. Захистив дисертацію з історії, і в якийсь момент мені стало не вистачати відчуття власної причетності до актуальних подій. Це були 2011-2012 роки, коли в Росії був сплеск і опозиційного руху, і громадянської активності. Досить багато моїх товаришів пішли в цю активність (або в політичну, або в гуманітарну), заснували благодійні фонди. А наука, навпаки, в цей час якраз вмирала, особливо історична. Поступово її так само як і всі інші гуманітарні галузі державна система підібрала під себе, тому працювати, викладати, займатися наукою ставало, як мені тоді здавалося, абсолютно неможливо. І тоді я зрозумів, що хочу займатися журналістикою, писати про те, що відбувалося, бути причетним до історії, яка творилася тоді на вулицях і не тільки. Загалом, це здавалося набагато важливішим, ніж трошки безглузда, нікому не потрібна ані державі, ані дітям, які до тебе приходять, ані тобі самому робота в науковій і викладацькій сферах.
Пам’ятаю, я спершу просто ходив на мітинги та протести і знімав на дуже дешеву фотокамеру все, що там відбувалося, роздавав фотографії просто так, безкоштовно, писав якісь пости в тоді ще «Живому журналі». Це було таким початком на межі журналістики. А потім стався потоп в Кримську (це містечко в Краснодарському краї). Загинуло кілька сотень людей, і все місто виявилося затопленим, заваленим брудом. І я поїхав туди як волонтер розгрібати цей бруд, рятувати або принаймні намагатися рятувати людей, діставати трупи з-під завалів. Там вже я зрозумів, що мені хотілося б продовжувати займатися журналістикою й надалі, бо я ходив по цих зруйнованих домівках: десь ми допомагали, десь просто підтримували людей, продукти доставляли... Люди бачили фотокамеру і намагалися щось розповісти. Я спочатку намагався їм пояснювати, що я не журналіст і мені навіть показати ніде все що вони розповідають. А їм було все одно, їм потрібно було цим поділитися. І ось тоді, напевне, я відчув важливість і потрібність цієї діяльності. Після цього повернувся до Саратова, звільнився з університету і почав займатися тільки журналістикою.
І яким був ваш перший матеріал?
Зрозуміло, що перших матеріалів було досить багато, тому що кожен матеріал, над яким ти спочатку працюєш, запам’ятовується, і тобі здається, що «з цього почалася моя журналістська кар’єра». Для мене першим був просто величезний (на дві шпальти) репортаж з фотографіями саме з Кримська. Його навіть редакція газети, в якій мені запропонували його написати, подала на місцеву премію від спілки журналістів. Для кращого розуміння, спілка журналістів в Росії – це частина системи державних органів, тому вона представляє інтереси держави, а не журналістів. Премію мені, звичайно, не дали… Проте викликали до Федеральної служби безпеки, щоб запитати, де я дізнався цифри загиблих, і чому вони не сходяться з офіційною версією. Це було перше зіткнення з органами на підставі моєї журналістської діяльності. Відразу за перший матеріал.
Коли я поміняв видання і прийшов, на мою думку, в більш серйозне, але теж місцеве регіональне видання в Саратові, я написав матеріал про тортури в поліції, за допомогою яких чоловіка змусили зізнатися у вбивстві, якого він не скоював. Його жорстоко катували, і він розповів про це в суді. Суд на це, звісна річ, ніяк не відреагував. І я написав про цей випадок велику статтю. Ми дуже довго з редакційним юристом вичитували і намагалися привести формулювання до норм законодавства. Матеріал вийшов такий, як я його написав, але юрист попередила, що, швидше за все, буде судовий позов від поліції, і з ним доведеться якось працювати. Потім мені вже розповідали знайомі з прес-служби обласного управління внутрішніх справ про те, що обласний очільник міліції на планерці цю статтю показував своїм юристам і питав, чи можна притягнути автора до відповідальності. А юристи відповідали, що все грамотно написано, із посиланнями на документи, не причепишся. Тоді він ініціював внутрішню перевірку, і, звичайно, вона нічого не дала: людина відсиділа майже 10 років, не так давно вийшла… Але я можу сказати, що саме з цієї статті я почав займатися журналістикою. Це була перша така журналістська серйозна робота, з якої я почав, і яка привела до якихось результатів. Це був 2013 рік.
За спостереженнями нашого видання «Час Таврійського» свою професійну кар’єру ви побудували на жанрі репортажу, чи не так? Спершу ви висвітлювали акт російської агресії на Сході України, потім майже вся Україна зачитувалася вашими репортажами з Криму, де окупанти влаштовуюсь судилища над нашими співвітчизниками. Це ваш улюблений жанр чи просто так склалися обставини?
Я не можу сказати, що у мене є улюблені жанри, в яких мені подобається працювати або які – оскільки я зараз більше редагую, ніж пишу – мені більше подобається редагувати. Тобто і формат, і жанр обираються з огляду на ту інформацію, яку ти хочеш донести, і на ту аудиторію, з якою ти розмовляєш за допомогою своїх матеріалів. Мені здавалося, що жанр судової журналістики – це можливість розповідати зрозуміло для людей, які не стикалися з цією системою, які не знають юридичної мови. Репортаж дозволяє тобі через себе проганяти цей матеріал і потім своїми очима, своєю мовою передавати його читачам.
Ще один момент, який теж вплинув на те, що саме репортажами я займався на самому початку. Коли працював на Донбасі, в російських судах над українськими в’язнями і в самому Криму, то для аналітичної статті було досить складно добути інформацію від другої сторони (тобто з боку звинувачення, спецслужб, силових структур). Через це баланс зберегти в статті було би фактично неможливо. А репортаж дозволяв уникнути цього розбалансування і надати читачеві права оцінки того, що він прочитав, і того, що побачив автор. Це невелика лазівка для журналіста, але на той момент вона добре працювала. Плюс це все одно включення емоцій, своїх переживань, які ти відчуваєш, коли спостерігаєш події і пишеш про них. Наприклад, для опису подій в Криму і ситуацій, які складалися з кримськими татарами, з українськими громадянами, яких переслідували і переслідує російська влада. Це було теж важливо, тому що це одна з форм передачі тієї атмосфери, в якій ці люди живуть. В аналітичній статті це зробити було б або неможливо, або довелося б це прописувати сухою мовою. А тут є можливість показати свої переживання, які ти відчував, коли перебував там з цими людьми. Тому не скажу, що це улюблений жанр, але він просто оптимальний для роботи з такими темами.
Ви все ж таки працюєте в одному з видів репортажу – це спеціальний репортаж, судовий репортаж. Чим він відрізняється від інших видів репортажу?
По-перше, масштаб: ти знаходишся в залі суду, всі події відбуваються перед тобою в обмеженому просторі з обмеженою кількістю людей. Зрозуміло, що історія найчастіше набагато ширше – вона містить не тільки звинувачення, а ще й історію людини до зустрічі з правоохоронними органами, що звинуватили її в злочині, переживання сім’ї героя. Зрозуміло, що історія виходить із зали судового засідання, але це все або зав’язка, або прелюдія. А сам сюжет відбувається зараз: триває судовий процес, і тобі потрібно показати за допомогою репортажу не тільки фактичну сторону, але і емоції, які люди переживають, тому що це теж розповідь, картина події. Якщо їх не буде, то картина буде неповною. Доводиться використовувати набагато більше художніх прийомів, бо ти обмежений в масштабах. Ти в одній кімнатці повинен вмістити цілий ряд подій і показати поведінку кожної конкретної людини, причини такої поведінки. Це вже не просто історія свідка, а історія про долю людини, якого спіймали російські ФСБ-шники і використовують у своїх цілях проти українських активістів. Мені здається, це дуже цікаве завдання, коли ти обмежений в ресурсах, в масштабах, і тобі потрібно в цій кімнатці, в якій ви перебуваєте з суддями, адвокатами і прокурорами, показати і розширити історію, вийти за стіни. Ось це можна назвати моїм улюбленим, не те щоб жанром, але видом діяльності, коли у тебе завдання складніше, ніж здається на перший погляд, і ти обмежений в можливостях, але ти намагаєшся розповісти правду.
По-перше, до цього потрібно готуватися. Ти повинен розуміти, що в суді відбувається. Перш, ніж дізнатися позицію захисту і звинувачення в самій залі суду, ти повинен знати її заздалегідь хоча б в загальних рисах. Найчастіше ще до того, як справа потрапить до суду і почнеться судовий процес, я намагаюся (де це можливо) отримати і проаналізувати документи, матеріали справи. Я намагаюся не дуже контактувати в цей час з адвокатами або звинуваченням, тому що у них свої цілі, і вони завжди будуть використовувати журналістів, які знаходяться в залі суду. А мета судової журналістики – показати, як все є насправді. Я знаю, що багато колег для того, щоб дистанціюватися, не знайомляться зі сторонами процесу, не підходять до них навіть за коментарем. Вони тільки записують те, що відбувається в суді. Я все ж переконаний, що контактувати необхідно, потрібно враховувати позиції сторін, але готуватися до того, що ти йдеш до суду і ти повинен уявляти собі справу настільки ж добре, як її уявляють собі адвокати.
Є різні способи поведінки під час роботи в суді: ти можеш контактувати якомога більше зі сторонами і намагатися з’ясувати всі таємниці, а можеш, навпаки, їх не торкатися для того, щоб зберегти рівновіддаленість і об’єктивність. Обидві позиції, як мені здається, рівноцінні й ефективні. Я бачив роботу в обох варіантах.
Я зараз як редактор буквально наполягаю, щоб людина, яка заявляє якусь тему, відразу вирішувала питання ілюстрацій. Ми працюємо з художниками досить багато для того, щоб проілюструвати ті матеріали, де ми не можемо фотографувати. Але там, де ми можемо знімати, ми направляємо окремо фотографа, щоб він проілюстрував матеріал. Це досить важлива частина, про яку автори часто забувають: вважають, що прекрасно написаного тексту цілком достатньо, щоб їх полюбив редактор. Це не так. Якщо потрібно подавати клопотання про зйомку або взагалі про знаходження в залі суду, це потрібно робити якомога раніше.
Зазвичай я налагоджував відносини з судовими прес-службами, щоб вони були моїми союзниками, коли мені захочеться потрапити в суд, а державне обвинувачення взагалі не захоче бачити там журналістів. Це досить часто відбувається, а в Криму так взагалі скрізь і завжди. Потрібно обов’язково записувати судове засідання на диктофон. Благо, що законодавство всюди дозволяє це робити без попередження. По-перше, щоб нічого не пропустити. А по-друге, коли з’являться претензії з того чи іншого боку, завжди є можливість пред’явити аудіозапис і зняти будь-які звинувачення.
У нас є правило, що репортаж повинен здаватися або в той самий вечір, або до 10 ранку наступного дня.
Хочеться запитати вас про дозвіл на зйомку в судах. Де цей дозвіл треба брати і чи є різниця між роботами в судах РФ і українських судах?
Зазвичай просто треба подати в канцелярію заяву в довільній формі на ім’я голови суду: «Прошу дозволити мені проведення фото / відео зйомки в залі суду під час (...) процесу у судді (...); дата, час». Добре посилатися б при цьому на нормативні акти, які дозволяють журналістам працювати в суді, на те, що засідання повинні бути відкритими та публічними. Всі ці форми, які нудно переказувати словами, повинні бути вказані в цій заяві для того, щоб потім на них посилатися. Заява заздалегідь подається до канцелярії, реєструється, обов’язково запитайте і запишіть реєстраційний номер цієї заяви, тому що дуже часто вони потім «раптом» пропадають і канцелярія говорить, що взагалі нас ніколи не бачила і ми нічого не подавали. Якщо ж є номер або – ще краще – копія з номером реєстрації (я зазвичай прошу сфотографувати на телефон), тоді це можна оскаржити. Іноді навіть в Криму, де забороняють все – приходити в суд, фотографувати і т.д.,– навіть там мені вдавалося з копією вже зареєстрованої заяви на фотозйомку притягати до відповідальності суддів, що не розглянули: бо відмовити суд має право, а не розглядати – ні.
Якщо говорити про відмінності українських судів від російських, то, по-перше, українські суди в рази більш відкриті. З багатьох причин – від демократичності суспільства і самої судової системи, її залежності від багатьох держструктур. А в Росії - це одна держструктура, в яку входить судова система, яка працює тільки на звинувачення і на слідство. Зрозуміло, якщо слідство не хоче, щоб ти потрапив до суду, воно все зробить, а суд йому ще й допоможе. Тим більше в Криму, де велика кількість процесів носить політичний характер – це переслідування людей, порушення їх прав, і зрозуміло, що правоохоронні органи не зацікавлені, щоб про це говорили і це показували. Велика частина цих справ сфальсифікована, і, якщо ти працюєш в суді, детально висвітлюєш процес, то це стає очевидним. Звичайно, держава і правоохоронні органи намагаються цього не показувати і не допускати журналістів.
Але з іншого боку ми зараз набагато частіше стикаємося з тим, що українські суди стають все більш закритими з багатьох причин. По-перше, стало можливим послатися на карантин, мовляв, засідання буде проходити в закритому режимі. І це досить часта історія, особливо в київські районні суди потрапити стає все складніше. Іноді рятує система трансляцій, яких в Росії взагалі немає (часом засідання транслюється в коридори суду, якщо процес дуже важливий, так було з процесами Савченко або Сєнцова, їх транслювали в спеціальний зал для преси, але взагалі такого зазвичай не робиться). В Україні система інтернет-трансляцій працює краще: деякі процеси транслюються постійно, на інші ти можеш зробити редакційний запит. Ми сидимо вдома або в редакції, дивимося трансляцію і пишемо матеріал. Звісно, у такий спосіб не напишеш судовий репортаж, тому що ти не бачиш реакції людей, не чуєш їх розмови поза судовим процесом, але написати новину чи статтю це дозволяє. На жаль, навіть у цьому українські суди зараз стають більш закритими. Ще рік тому можна було написати до будь-якого суду, і, якщо у них був налагоджений вихід в інтернет, найчастіше вони йшли назустріч і робили таку трансляцію. Зараз відмов досить багато: за моїми підрахунками, відсотків 60 наших запитів відхиляють, посилаючись, наприклад, на таємницю особистого життя і т.п. Для нас закритість судів – велика проблема, тому що ми навіть не розробили план боротьби з цією системною помилкою. Але навіть у цьому випадку українські суди все ще залишаються більш відкритими, ніж російські, де все відбувається в інтересах суду.
Продовжуючи цю тему, чи доводилося вам нелегально працювати на судових засіданнях?
На засідання в закритому режимі я все-таки не потрапляв, але іноді доводилося вдаватися до хитрощів. Пам’ятаю, як я приїхав до Чечні працювати над процесом у справі Миколи Карпюка та Станіслава Клиха– українців, яких затримали в 2014 році і звинуватили в участі у першій чеченській війні проти федеральних сил. Дивний був судовий процес, журналістів туди не пускали. І для того, щоб ніхто не проходив (хоча процес офіційно був відкритим), до верховного суду Чечні на кожне засідання спеціально приводили студентів з інституту МВС. Їх заганяли в зал засідання, а потім до нас, журналістів, виходив прессекретар і дуже ввічливо говорив, що немає місць. Я так пропустив три засідання, приходив щоранку все раніше і раніше, щоб потрапити до зали суду, але студентів приводили з іншого входу, і ніхто не міг пройти. До четвертого засідання я вже тижнів зо два прожив у Грозному, обріс бородою і став не дуже відрізнятися від хлопців, яких туди заводили. На четвертий процес я прийшов з іншої вулиці, змішався з натовпом і мене запустили разом з ними. Коли ми сіли, суддя подивився в зал, і сказав: «О, нове обличчя у нас, а ви хто?» Я встав і представився журналістом, заявив про своє бажання бути присутнім на відкритому процесі. Суддя сказав: «Гаразд, якщо вже він все одно зумів сюди потрапити, всі інші вільні», – і всі студенти, з якими я прийшов, встали й радісно пішли. З того часу я без проблем приходив на цей суд, в порожню залу без студентів. Але заради цього довелося прикинутися, що я вчуся на чеченського міліціонера (усміхається)
Чи присутнє питання етики в роботі над матеріалом в жанрі судового репортажу? У Вас були якісь такі випадки, коли Ви мучились над цими морально-етичними аспектами під час своєї роботи чи під час написання (матеріалу) безпосередньо?
Постійно. Особливо, коли ти працюєш зі справами, котрі очевидно порушують права людини. Кримські справи майже всі складні, вони мають політичний характер, тож коли ти описуєш все і розумієш, що тут є конфлікт інтересів: конфлікт між правдою, і тим, що відбувалось, і тим, яка доля в цієї людини, котру звинувачують, і тим, чого від тебе очікує читач, і тим, які інтереси є у держави, або у твого ЗМІ. Це конфлікт, перш за все, етичний і стосується автора матеріалу, котрий і буде його (матеріал) поширювати. Частіше всього такі ситуації трапляються, наприклад, коли адвокат або сім’я каже тобі: «Ви дізналися в межах суду певні речі, котрі виставляють мого, наприклад, чоловіка не з кращого боку, і, можливо, ви не будете про це писати? Ви ж розумієте, що це буде не дуже гарно, а Ви ж пишете про те, як (наприклад) російська окупаційна влада переслідує його як активіста, тож давайте, Ви не будете це писати?» В такому випадку автор змушений вибирати і якийсь свій етичний конфлікт вирішувати.
Приведу приклади. Був судовий процес у справі Геннадія Лемешка – це український хлопець, котрого затримали в Ялті за підозрою того, що він хотів підпалити лінію електропередачі і тим самим перекрити електропостачання до Ялти і Південь Криму. Звинуватили його у диверсії і цей процес якось дуже непомітно проходив для українських ЗМІ, в суді, до прикладу, я був єдиний журналіст. Зараз він знаходиться в одній із російських колоній. Коли його затримали, я в той час був у Києві, ми почали збирати з колегами про нього історію, що це за людина, чому взагалі його затримали і що він робив…і… виявилось, що спершу він служив у військах, потім його вигнали (за п’янку, можливо ще щось таке, я вже не пам’ятаю, словом, це були якісь епізоди некоректної поведінки) і писати про це, коли всі державні структури України, всі силові структури говорять, що це ще одне політичне затримання, ця людина прекрасна, а російська влада взяла його незаконно і переслідує… писати про це – це якраз увійти в такий етичний конфлікт і вирішувати його з собою. Я пам’ятаю, що колеги з «Радіо Свобода» (ми з ними якось одночасно цю історію «копали», а в мене це (матеріал) вийшло трохи раніше)…і редактор, котрий дивився матеріал «Радіо Свободи» казав: ось ви тут пишете, що він був у «Правому Секторі», значить, йому можуть приписати ще й статтю про участь в незаконній організації, це може погіршити його становище, а по-друге ви пишете, що він був не найкращої поведінки і це, напевне, не дуже красиво. І аргументом у журналіста я пам’ятаю був таким: «Ну, ось в Наумлюка вже вийшла стаття і він вже про це написав», а редактор відповів – «а, ну якщо таке вже писали, то давай, ми це опублікуємо». Тоді це був етичний конфлікт, а крім того, ще і юридичний, оскільки ти пишеш матеріал, який може погіршити долю людини.
Отже, всі ці судові процеси стали таким собі мейнстрімом у Вашій професійній діяльності, маємо на увазі за тематикою. Саме це спонукало Вас створити власне видання з такою українською гарною назвою «Ґрати»?
Ідея виникла тоді, коли я працював у Чечні на справі Клиха. Це було відносно небезпечно, тому що кадирівці і взагалі Чечня – це такий регіон, де загалом праву немає місця, і працювати навіть в легальному суді не так просто. Українські журналісти, наприклад, які приїхали на цей процес, зіштовхнулися з нападом якихось людей, очевидно, кадирівців, на російських правозахисників, котрі їм (українським журналістам) допомагали туди приїхати і в кінцевому результаті, не те, щоб злякавшись, але зрозумівши, що вони знаходяться в небезпеці, через кілька днів вони поїхали звідти.
У Росії на той момент вже працювала «Медіазона», це щось приблизно теж про судову журналістику, але зараз її сфера набагато розширилась і вона включає в себе й протестні теми, не лише кримінальні. Плюс вони вийшли закордон, зробили «Медіазона Білорусь», «Медіазона Середня Азія», а в Україні, як мені здавалося, і зараз здається, судова журналістика могла би бути набагато кращою: й через відкритість судів, і через демократичність суспільства… але не було окремого нішового ЗМІ, котре працює за усіма журналістськими стандартами. Бо доволі багато видань, котрі спеціалізуються на кримінальній журналістиці, але доволі складно у них зі стандартами… Тому виникла така ідея – створити тут редакцію зі судової журналістики, зайняти цю нішу.
З одного боку це було легше відрити видання з усіх причин, які я раніше назвав, ніж, наприклад, робити це в Росії. А з іншого боку складніше, бо в судах пишуть всі видання, котрі взагалі пишуть про соціально-політичний порядок денний. Доводиться конкурувати на полі, де грають всі, а ти себе позиціонуєш як більш професійного, тому що вузько спрямований. Довго ця ідея виношувалася, довго я знаходив ресурси для неї, і фінансові в тому числі, і збирав команду… Але, врешті решт, більше року тому, ми відкрились. Спочатку я не ставив собі якихось глобальних цілей типу захоплення ринку судової журналістики, там, відсунути всіх, щоб тільки нас читали в цій темі, ні, звісно, навіть навпаки. Я приходив з планом розвитку, котрий передбачав колаборації між редакціями, пропозиції для правозахисних організацій, я намагався якось весь досвід врахувати і вкласти в одну стратегію. І ось, поступово, ми цю стратегію розвиваємо, не надто поспішно і, як мені здається, це правильний підхід.
А ви одразу вистрелили в аудиторію своїм сайтом чи заходили з інших ресурсів, щоб якось про себе заявити?
Так, ми спочатку взагалі відкрили тільки соціальні мережі. Це не була стратегія… сайт ми не встигли запустити до дня відкриття. Але для себе чітко постановили, що відкриємося в день великого обміну в’язнів, коли дали свободу Сєнцову, Кольченку, і трьом десяткам українських в’язнів. Ми збиралися відкритися саме в цей день, що й зробили. Ми до нього півтора місяця готувалися, збирали історії про них, при чому враховуючи те, що в судах працювали або я, або мої колеги, то це було не так вже й складно. Ми запустили одразу Фейсбук, Телеграм, Твіттер та Інстаграм.
Фейсбук в Україні за впливом доволі відрізняється від тих самих російських соціальних мереж, бо там, наприклад, Твіттер, залишився набагато більш значимим, ніж ФБ. Тож, ми запустили соціальні мережі і доволі успішно, тому що ми давали інформацію, якої ніде не було. Ми просто зібрали свої попередні справи, починаючи від Сєнцова і закінчуючи українськими моряками, яких біля Керчі затримали… ми це все вклали в історії, які в один день видали у себе в соц. мережах і в нас в перший же день було 250 000 – охоплення аудиторії на ФБ, хоча потім, звісно, все знизилось, і згодом вибудувалась якась більш стабільна аудиторія. Приблизно через півтора місяця ми запустили сайт і, як мені здається, це доволі вдало вийшло. Ми за цей час згуртувалися як команда, почали писати саме так, як ми уже хочемо писати редакційно, а не як кожен окремо, виробили спільні редакційні принципи. У нас з’явився власний словник, котрий ми використовуємо і постійно тепер оновлюємо, тобто, як ми пишемо, наприклад: «гривня», «долар», як ми пишемо Президента, депутатів й інші… фемінітиви, наприклад. Отже, це вироблялося в перші місяці роботи команди, а коли з’явився сайт, ми вже просто продовжили вироблену стратегію перекладати на сайт. Ми переклали туди також усі матеріали, котрі виходили в соц. мережах, тож, мені здається, хоч ми це й не планували, та це все ж був доволі вдалий хід.
А яка структура Вашого видання?
Оскільки нас доволі мало, то у нас не може бути вибудована якась там структура відділів, розділів тощо. У нас всі займаються всім: семеро людей працює в редакції на постійній основі, в т. ч. фотограф. Я як редактор намагаюсь усе якось збалансовувати і давати приклад іншим й спонукати редагувати тексти… Але поки у них такого бажання немає, тож все одно приходиться постійно тримати руку на пульсі, але зараз ми якраз плануємо взяти нових працівників та зробити окремий відділ конкретно новин.
У нас є амбіції розвиватися в регіонах. Тож зараз ми шукаємо людей з регіонів, з котрими ми могли б працювати майже на постійній основі, і, зрозуміло, що це, перш за все, місцеві новини. Отож, швидше за все, у нас буде окремо новинний відділ, а всі інші будуть просто працювати як спецкори, котрі просто виїжджають на місце подій, їздять у відрядження, привозять великі матеріали, риються в реєстрах та ходять в суди. У нас є спеціалізація в кожного журналіста на своїй тематиці, своїх судових процесах: хтось у нас веде справу Шеремета і всі інші не вникають так глибоко в цю тему і не беруть її, бо в цьому немає потреби, на це є свій спеціаліст; хтось у нас працює з воєнними судами на Донбасі, я веду тему Криму.
Хто у вас ініціює теми для ваших матеріалів? Ви всім роздаєте вказівки чи журналісти вже самі приходять з темами?
Спочатку я вибрав такий дуже демократичний стиль управління редакції. Це доволі складно, аніж при якійсь авторитарній системі управління, де редактор каже «роби» і журналіст робить, а в нас це все проходить стадію обговорення, стадію великих планувань, радимося, на що звернути увагу. Мені здається, це доволі складно і енергозатратно, особливо для головного редактора (щоб утримувати всю ці мішанину між журналістами, а кожен з них доволі індивідуальний), проте це приносить великі плоди. Обговорюється тема й всім колективом, й окремо автором та редактором, вирішується, чи ця тема варта уваги, чи варто на неї витрачати час та сили.
Що стосується регіональних кореспондентів, то тут все складніше. Спочатку у нас була утопічна мрія, що регіональні кореспонденти будуть активними, вони будуть самі шукати ці теми, лазити в реєстри, телефонувати в суди, дізнаватися які там є цікаві процеси і так далі, але виявилось, що на даний момент це неможливо і регіональних кореспондентів треба привчати до цього з самого початку їхньої кар’єри, або ось працювати з тим, що є. У нас хороші регіональні кореспонденти, котрі саме так активно працюють в Одесі й Харкові, наприклад, але в Маріуполі чи Херсоні, наприклад, не змогли спрацюватися, не змогли знайти.
Було таке, що про регіональні новини ми тут, в Києві, дізнаємося швидше, ніж наш кореспондент на місці, і ми йому телефонуємо і кажемо: «а в тебе там таке й таке відбувається, напиши нам» і він каже: «ну гаразд, зараз дізнаємось», але чому він сам нам не розповів, знаходячись там, на місці події? Кореспондент відповідає, що не стежить за подіями й не знає, що там відбувається. Звісно, такі кореспонденти нам не дуже потрібні, котрим з Києва доводиться розповідати про що цікаве і важливе варто писати з їхнього ж регіону.
На ваш погляд, чи потрібно все ж таки журналісту, який вирішив для себе обрати судову журналістику, отримати додатково ще освіту юриста?
Це вічне питання. Скільки є журналістика, стільки це питання й існує. (усміхається)
Зрозуміло, що журналіст, яким професіоналом він не був би, навряд чи зможе краще вникнути в тему, наприклад, медицини чи науки, ніж той самий медик чи науковець. З судовим репортажем і взагалі з судовою журналістикою приблизно та ж дилема: з одного боку журналісту потрібно більше сил, часу, ресурсів для того, аби зрозуміти юридичні тонкощі, вивчити законодавство, тобто те, що юрист апріорі знає просто тому, що в нього є спеціалізована освіта, а з іншого боку, як показує практика і як мені здається, юридична освіта дуже сильно псує мову. Журналіст потім стає сухарем, якому дуже важко писати хорошою, доступною, людською мовою про те, що відбувається в суді. А юрист, котрий може це якось описати і сказати, можливо, більш професійно з точки зору юриспруденції, зазвичай описує це абсолютно жахливою мовою, яку неможливо читати і потрібно розшифровувати для більшої читабельності.
Звісно, знання потрібні. Коли я почав займатися саме в Україні судовою журналістикою, то в мене всі кодекси, особливо процесуальний, стали постійними книгами на поличці, котрі потрібно весь час перечитувати, аж поки в тебе в голові це все не вкладеться й поки ти не зможеш говорити з адвокатом однією мовою й розуміти усе, що він говорить і тобі не потрібно розшифровувати усі терміни. Тож мені здається, що такий баланс потрібен. Журналіст повинен (особливо, якщо він хоче займатися судовою журналістикою) отримати спеціальні знання, але необов’язково отримувати ці знання у вигляді систематичної освіти, бо завжди є небезпека, що ти зіпсуєш свою мову й перестанеш писати зрозуміло для людей.
До мови треба ставитися дуже бережно. Авторський стиль виробиться нескоро. Сотню текстів треба написати. Звісно, мусиш дивитися, з якою аудиторією ти розмовляєш: якщо це професійна аудиторія, то ти можеш дозволити своїй мові не бути художньою, публіцистичною тощо, а писати сухими термінами, якщо твоя аудиторія тебе зрозуміє. Але якщо ти хочеш писати для широкого загалу, котрий ніколи не зіштовхувався з такою термінологією або просто не має потрібних для розуміння знань, то за мовою потрібно стежити і її берегти, не допустити псування її канцеляризмами, юридичними термінами і так далі.
До друку підготували Альона Чепурко, Ілона-Марія Губич, «Час Таврійського»
Коментарі
Дописати коментар