«Гордість України, або сувора реальність професійного спорту»

 

Білокопитий Віктор Юрійович з учнями (фото з відкритих джерел) 

Білокопитий Віктор Юрійович – майстер спорту України міжнародного класу (1995). Срібний (1994) та бронзовий (1995) призер чемпіонату світу серед юнаків; бронзовий призер чемпіонату світу серед юніорів (1998), неодноразовий чемпіон України та переможець Кубків України.

Добрий день, Вікторе Юрійовичу. Ви досить відома людина не тільки в Україні, а й у світі, тому мені цікава ваша історія. Скажіть, будь ласка, у скільки років Ви почали займатися вільною боротьбою?

- Добрий день, Владиславо! Насправді мій час слави вже минув і зараз багато нових зірок спорту, але мені приємно, що я ще не забутий. Займатися я почав у 8 років. Наш вчитель фізкультури оголосив, що будуть проводитися змагання з вільної боротьби і попросив мене виступити на них. Я пішов на змагання, не мавши ні одного тренування, не розуміючи, що і як взагалі буде відбуватися.

Цікаво. Батьки віддали Вас до секції?

У нашому місті була і нині є спортивна школа, там проходили тренування з вільної боротьби. Задорожній Анатолій Олександрович (нині покійний) розгледів в мені потенціал і зробив великий внесок у мій розвиток як спортсмена.

Анатолій Олександрович є майстром спорту СРСР з вільної боротьби, тому тут напевно з тренером теж дуже пощастило. Усі ми розуміємо, що після школи більшість покидає своє хобі та йде вчитися на більш серйозні професії, як трапилося у Вас?

Після закінчення 7-го класу, я став навчатися у Київському училищі Олімпійського резерву (нині Київський спортивний ліцей).

Тобто спорт став уже на першому місці. Які ж титули Ви отримали за свою кар’єру?

Так, спорт став як основою мого життя. Я Майстер спорту міжнародного класу, триразовий призер Чемпіонату світу серед молоді, двократний призер Кубку світу серед дорослих, трикратний призер Чемпіонату світу серед військовослужбовців, чемпіон Олімпійських ігор серед молоді у 1996 році.

Справжня гордість України! Скажіть, чи знали Ви, що досягнете таких вершин і з чого все почалося?

Знати – не знав і не здогадувався, але була мрія і вона збулася. Зрозумів, що чогось дійсно досягну у 1994 році, коли став на Чемпіонаті світу другим.

Мрії для того і є, щоб здійснюватися. У кожному спорті є поразки і якісь перешкоди, часто це «вибиває з колії». Чи були у Вас моменти зневірення?

Звісно поразок було достатньо і труднощів, хоч позичай. Так був момент, коли я покинув спорт на півроку через те, що у 2000 році замість мене поїхала інша людина на Олімпійські ігри.

Але і після цього Ви повернулися. А зараз ви займаєтеся спортом і далі?

Ні, уже не займаюся, зараз я працюю тренером. Покинув кар’єру спортсмена через вік, потім мені запропонували тренувати Збірну команду України.

Скажіть тоді вже як спортсмен і як тренер: існує твердження, що всі спортсмени дотримуються здорового способу життя – це так?

Чесно, всі ми люди і іноді всім хочеться розслабитися, але в переважній кількості часу – так, дійсно, спортсмени дотримуються здорового способу життя.

Ось зараз ви вже не займаєтеся і не виступаєте на змаганнях чи продовжуєте ви далі його притримуватися?

Не так сильно, як раніше, але так. Я слідкуй за харчуванням: не вживаю фаст-фуду, їм домашні, більш натуральні продукти.

Ну тут можу сказати, що такі правила харчування не завадять нікому. Отже, повернемося до тренерської діяльності. Я знаю, що ваш учень, Василь Шуптар, вже досягнув чимало вершин. Скажіть, що Ви відчували в моменти його перемог?

Описати словами це неможливо. Гордість, ейфорія переповнює в такі моменти. Я дуже радий за кожного мого учня тому, що вони роблять те, чого не робив я і хочу, щоб вони досягли більше, ніж я сам.

Який же в них хороший тренер, але крім перемог бувають і поразки. На Вашу думку, чи завжди потрібно перемагати?

Перемагати потрібно завжди, бо якщо ти вийшов вже, то тільки за перемогою, інакше нащо ти вийшов сюди взагалі? Звісно кожна поразка – це урок і ми вчимося на них. Я зі своїми хлопцями завжди переглядаю відео бою і разом аналізуємо, що необхідно виправити, а що було добре. Коли людина розслабляється і програє – це стимулює взяти себе в руки і зробити це краще.

Звісно дуже багато, на мою думку, означає й психологічна підтримка. Хто підтримував Вас? Адже у вас надзвичайно велика сім’я: двоє братів та семеро сестер.

Підтримка грає значну роль, у моменти зневіри лише вона змушує щось робити. Мене підтримував старший брат - Іван (нині покійний).

Вибачте, знаю, що ця тема може бути болючою, тому краще скажіть: на змаганнях завжди є конкуренція, яке ваше ставлення до неї?

Усе добре, якщо конкуренція здорова, то це дуже класно тому, що ти починаєш рівнятися на когось, рости.

Так, добре, а що щодо відпусток у спортсменів?

Їх у нас просто немає, є лише перерви між змаганнями, тоді зменшується кількість тренувань у день.

У день? Звучить страшно. Якщо людина не відпочиває, то скоріше за все в неї з’являється депресія, як спортсмени дають їй раду?

У спортсменів немає часу на депресії, спорт вибиває будь-яку хандру.

Немає відпочинку, не посумуєш, ось така суворість спорту. Попри всі складнощі чи «затягує» професійний спорт?

Дуже, якщо починаєш займатися і тобі подобається, ти перемагаєш, то дуже сильно «затягує», але все ж таки це дуже складно.

Окрім складнощів у графіку і фізичних, фінансових питаннях, спорт ще й дуже травмонебезпечний. Чи були у Вас серйозні травми?

Так, операції на ногах і хрестовидні зв’язки і меніск і грижі в хребті.

Ой, це все так складно і страшно, але судячи з Вас того варте. І на останок порадьте щось тим, хто лише починає займатися, або тим в кого опускаються руки.

Я раджу всім не здаватися, проявляти силу волі і йти до кінця, не опускати руки, бо після поразки буде перемога. Працювати, працювати і працювати, а за працю відплатиться.

Владислава Павленко, Час Таврійського