Тетяна Пишнюк: «Варто спробувати такого щастя – бути письменником. Бо це відчуття обраних»

 

Тетяна Пишнюк, письменниця. Світлина: Facebook

Наша країна багата на талановитих письменників, серед  яких відомі у всьому світі: Шевченко, Франко, Котляревський, Кобилянська, Стус. Цей список можна продовжувати безкінечно. Всі ми познайомилися з ними у школі і читаємо дотепер. А що на рахунок сучасної української літератури? Багато хто  навіть не уявляє, які  різноманітні історії дарують нам сучасні майстри слова.  За результатами минулорічного опитування Info Sapiens, у   порівнянні з 2014 роком впізнаваність українських письменників зросла на 3-5%. «Якщо у 2014 році 52% назвали хоча б одного сучасного українського письменника, то тепер таких уже 61%. Зокрема, зросла впізнаваність Ліни Костенко (з 42% до 49% опитаних), Сергія Жадана (з 5% до 17%), Оксани Забужко (з 7% до 13%), Юрія Андруховича (з 7% до 11%). Також серед лідерів за популярністю є Василь Шкляр (15%) і Марія Матіос (10%), але їхня впізнаваність змінилася лише трохи», - повідомляє Info Sapiens. Але погодьтеся, громадяни нашої держави все ще слабко обізнані у літературному сьогоденні України.


«Час Таврійського» вирішив виправляти цей недолік і хоче познайомити вас з однією  з письменниць української сучасності, володаркою державної літературної премії імені Олеся Гончара  та міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської Тетяною Пишнюк.

З чого почався Ваш творчий шлях? Що стало поштовхом до написання перших творів?

 

Думаю, мій творчий шлях почався з раннього дитинства. Ще коли навіть не усвідомлювала, що вже ступила перший крок на стежку творчості. Лише в свідомому віці, коли почала писати вірші, зрозуміла, що ті казки, які розповідала мені бабуся Настя, а ми разом до них підбирали риму, вона вигадувала сама. Бо ніколи й ні від кого подібного не чула. Вона, крім мене, більше нікому їх не розповідала. Вважала незручним. Бо сумна доля вдови, яка ростила трьох доньок, та ще й мала прокляте прізвисько «бандерівка», ніяк не тулилася до літератури.

Ранніми досвітками бабуся прокидалась, коли ще й сонце спало, розтоплювала піч, ставила банячки й горшки з харчами й підкидала у вогонь кострицю, яку мама з цьоцою Антоніною приносили з тіпальні (Приміщення, де тіпають лляне чи конопельне волокно – ред.). Я любила випурхнути зі свого теплого кубелечка, вскочити у вовняні валянці, накинути теплю камізельку й спостерігати, як з-під бабусиних рук вилітали вогняні птахи, коли вона підкидала чергову пригорщу костриці. Це було дивовижне, магічне дійство – баняки булькотіли, шипіли від доторків вогню, а по стінах і стелі скакали великі тіні від пузатих гладишок і кухликів, що стояли на миснику й відбивалися, підсвічені полум’ям із печі. Наче ще ненаписані мною образи прилітали в бабусину хату, аби увійти в мою дитячу пам'ять і залишитися навічно найсолодшими спогадами.

Пам’ятаю зимові вечори, коли в бабусиній хаті збиралися сусідки-бабусі, майже всі вдови. Кожна приносила з собою якусь роботу: латали, в’язали, вишивали, пряли. Так чітко й досі в пам’яті ритмічний стук прядки, велика гребінка, якою вичісували пряжу. Їхні розмови: то притишено-сумні, коли украдьки витирали кінчиком хустки чи фартуха набіглі сльози; то весело-галасливі, коли також доводилося гамувати сльози, але вже від сміху. Їх настрій так швидко й часто мінявся, як і життя, в якому завжди впритул радощі й смутки.

Вони стали першими героями моїх романів. А ті незабутні дитячі емоції й досі допомагають мені відтворювати різні поетичні образи. Все починається з дитинства. Письменник також.

Що значить – бути письменником?

 

Ніколи навіть не загадувала бути письменницею. Взагалі, я хотіла стати диктором телебачення. Письменство прийшло саме в моє життя і уже не відпускає багато років.

Що значить – бути письменником? Не причетні до писання, дають просту відповідь – писати вірші, романи, повісті. І лише кожен письменник відповідає по-своєму. Для одних – це прокляття. Бо, коли настає ніч, герої з недописаних творів приходять і вимагають своєї долі, не зважаючи, що автор стомився.

Для інших – божевілля. Звичайно обходиться без гамівних сорочок і жовтих будинків. Відбувається якийсь хімічний процес – письменник буквально клонується на десятки, сотні діючих осіб з різною долею, віком, зовнішністю, він  змушений носити їх у собі, бо ж сам їм дав життя у своїх творах. І діагноз роздвоєння особистості, можна поставити будь-якому письменникові.

Звичайно, письменник – це творець. Щоразу вкладає у своїх героїв шматочок власної душі, дарує їм пам’ять, життя, а іноді (й таке трапляється) їх убиває. Багаторазово кришачи власну душу письменник роздає себе своїм героям і з любов’ю спостерігає за своїми творіннями, як за власними дітьми. 

Якою роботою Ви пишаєтеся найбільше?

Пишаюся? Швидше, цей твір досі найглибше у моїй душі. Поки писала, пройшла зі своєю героїнею її нелегкий життєвий шлях.

Життєва історія такої особистості як Едігна була для мене несподіваною знахідкою і відкриттям. Я не знала про її існування. З історії мені було відомо, що королева Франції Анна народила трьох синів – Філіпа, який потім став королем, Гуго, що згодом став графом Вермандуа і прославився  в перших хрестових походах, і Роберта, який помер ще дитям. Народження доньки Емми було оповите таємною завісою. І раптом я дізнаюсь про нашу прародичку! Не знаю чому так зраділа. Але відчуття було таке, що знайшла дуже рідну людину, яку все життя шукала.

Стало прикро, коли усвідомила, що Емму-Едігну пам’ятають, шанують, їздять до неї на прощу, мають за свою святу французи й німці, а ми, українці, знову стоїмо осторонь нашої історії. Було сумно – наче ми стільки століть не пускали  додому нашу спільну прародичку.

 

З тої миті стала всім розповідати про Едігну. Але її історію люди спершу сприймали як казку, вигадку, мої дивні фантазії. Мало хто вірив, що можна життя прожити в дуплі, хоч і величезної липи, що можна просто змінити розкішні королівські покої на самовіддане служіння людям.

 

Відколи відкрила для себе Едігну, поволі відкривався її життєпис. Знаходила нові історії, посилання, людей, які щось чули, знали про неї. Довідалася, що існує Пуська фундація, яка проводить кожні десять років у кінці лютого фестивалі, присвячені пам’яті Едігни. Мешканці Пуху століттями піклуються про збереження останків Блаженної. Зроблено все для того, аби вона стала святинею не тільки баварської землі, але і всієї Європи.

 

Пообіцяла собі, що приведу Едігну в Київ, хоча б через літературний твір. Роман вийшов у 2016 році у видавництві «Букрек» під назвою «Божа вивірка». І того ж року листопадового вечора відбулась презентація роману. Тоді моя Едігна стала нашою. Вона через стільки років дійшла до Києва. Мені так хотілося, щоб полюбили її українці. Щоб нарешті наша українська пам’ять почала визбирувати по крихті свої історичні події, по найтоншій рисочці образи своїх предків-кревняків і ми нарешті змогли виписати свою правдиву історію.

 

Звідусіль ідуть паломники на прощу до Пуха, щоб поклонитися Божій вивірці, попросити у неї заступництва.

 

Моя подорож до Мюнхена була задумана (швидше намріяна) давно, ще в 2011 році. Щойно дізналася, що в Анни Ярославни, королеви Франції, була донька Емма, яка, утікаючи від небажаного шлюбу в 1074 році, покинула королівський палац задля того, щоб знайти себе. А ще вона хотіла побачити місто своїх предків – Київ. Із собою у незвідану дорогу взяла дві речі – Святе Письмо, яке її мама привезла з Києва і на якому Анна й Генріх присягалися під час вінчання, та срібний дзвіночок, подарований їй матір’ю. Вона йшла на схід (на Русь), але так розпорядилася доля, що до золотоверхого Києва королівна не потрапила. Зупинилась у баварському мальовничому селищі Пух (30 км від Мюнхена), де все подальше життя провела у дуплі старезної липи — своєрідній келії, ведучи внутрішній діалог із власною совістю і Всевишнім. Прожила там 35 років. Її знали як Едігну. Вона допомагала людям з усієї округи: лікувала від різних недуг, повертала зневіреним надію, маючи сама добру освіту – вчила дітей писати і читати, прищеплювала їм християнські цінності. За що, власне, проголосили її Блаженною. Відійшла Едігнау вічність 26 лютого 1109 року. Чутки про шляхетне походження підтвердилися вже після її смерті. Ім’я Едігни вже протягом кількох століть (1600) занесене в списки святих римо-католицької церкви. 

 

3 березня 2018 року і я мала щастя увійти в церкву з мощами Едігни, прихилитися перед її величчю, подякувати за те, що одного весняного дня Вона прийшла в моє життя, вибрала мене, щоб майже через тисячоліття нарешті потрапити на батьківщину своєї матері Анни Київської і промовити свою молитву за нас, українців, які ще ніяк не навчаться цінувати свою минувшину, своє сьогодення і, насамперед, себе – нащадків великого руського роду.

 

Тепер я точно знаю, що на землі є місце, куди завжди прагнутиме душа. Там ще й досі зберігається дивовижний дух великої Жінки, яка свідомо проміняла жіноче щастя на служіння людям, бо саме в тому відчувала своє покликання. Біля церкви росте липа. Жителі Пуха посадили її поруч вмираючої, у дуплі якої провела своє життя Едігна. І те, нове, дерево виросло й собою обійняло останки старого стовбура, який до цього часу стоїть тихим віковим свідком минувшини. Це природній пам’ятник тому нерозгаданому диву, яке по собі залишила найзагадковіша  Божа вивірка.

 

За твір «Божа вивірка» я отримала літературну премію імені Олеся Гончара та Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Ольги Кобилянської.

У якому жанрі Вам більше подобається працювати?

Усе, що я писала й видала – поезія, романи, – творилося душею, щиро кажу. Я не штукарила, не вигадувала неймовірного казкового життя, а відтворювала реальність. Нашу – іноді дуже гірку – реальність. Звичайно, без фантазії не буває літературного твору.

Але коли виписуєш життя конкретної людини, історичної особистості, тут уже не прослідуєш за фантазіям, а крок за кроком, мить за миттю відтворюєш те, що не змінить жодна фантазія, – істину. Тому й важко писати такі книги. Треба жити іншим життям. Треба віддати шмат власного життя для розуміння іншого. Іноді й подумаю, чи варте моє писання того, щоб випадати зі звичаєвого людського буття? Але без творчості себе вже не уявляю.

У прозі боюся збитися до рівня локальних сюжетів. Коли роман твориться за певною схемою написання. За, так званим, каркасом. Бо ж на той каркас можна начіпляти купу вигаданих сюжетів, присмачити їх різними витребеньками або, як називають їх «заманухами», а душу не буде куди й приткнути.

І до поезії хочеться повертатися. Хоча б час від часу. Одна студентка на зустрічі в Університеті сказала, що це – злочин покинути писати поезію, яка поціляє в саму душу.

Я дуже люблю поетичний ритм дихання, мені солодкий цей ритм спілкування зі світом і Богом. Я не перестала читати поезію, любити її, просто на певний час перестала писати. Це мене печалило. Але моя поезія, хоч і не часто, стала знову навідуватись. Я так радію її поверненню! Як радіють найріднішим. У ті миті ми знову дихаємо в одному ритмі. 

Чи був у Вас період творчої кризи? Якщо так, то як Ви з цим боролися?

Іще борюся. Наступає період, як у мене наразі, коли перманентно повертаєшся в молодість, дитинство, у свої написані твори – бачиш, що можна було б зробити все інакше...

Але кожен твір, написаний і випущений у світ на осуд читачів, як і життя, переписати неможливо. Як дитя, народжене тобою. Він уже є таким, як є. І лишається – або гордитися ним, або соромитися, аби написати щось нове.

Нині важкий період не лише у творчих людей. Багато тих, хто вже давно знайшов себе і в житті, і в творчості раптом гостро відчули в собі давні фобії, страхи, власні застереження, почуття екзистенційного жаху, переосмислили теми смерті, молодості, старості.

Як говорив Фрідріх Ніцше, хоча й з іншого приводу,  «людське, занадто людське» почало чіпати частіше і глибше. Бо все, що раніше здавалося далеким і «не про нас» виявилось близько – війна, зради, ковід, несподівані смерті рідних, близьких і неможливість хоч щось виправити. 

Інша справа, що, може, в тому ми собі не любимо зізнаватися, ховаємося за анекдоти, за розваги, за роботу і так далі. Але це існує, незалежно від нашої волі, хочемо ми цього чи ні, визнаємо ми це чи не визнаємо. 

Письменник – це та людина, яка через якісь причини і обставини все відчуває гостріше. Я не кажу, що це перевага, не кажу, що це недолік – відчувати гостріше. Це як даність, з якою треба змиритися.

Тому іноді потрібно зупинитись, роззирнутися, помовчати, не писати.  Такий період називають творчою кризою. Я називаю це – передих. Той стан, коли ти маєш можливість почути себе, зрозуміти свої болі й емоції, збагнути для чого й для кого ти пишеш, відкинути прохідні думки, мілкі почуття, позбутися зайвих слів, аби створити справжню літературу,  яку читатимуть і наші внуки. Бо автор, яким би він не був, – смертний.  А творчість, якщо вона справжня, – вічна. Тому в мене роботи не початий край. Маю творити з навколишніх звуків власну мелодію і гармонію. 

Яким Ви бачите свого читача?

У мого читача немає віку, немає статі, але обов’язково є душа. Мої твори не є розважальними. І людина, яка розгорне мою книгу, або закриє на сьомій сторінці, або стане моїм читачем і шукатиме нові твори.

Мені здається, чим більше читачів скаже, що я так думав, але не міг це вкласти от, власне, в таку думку, тим точніше попадання в ту точку, яку шукає кожна людина. Кожен, хто читає книжку, обов’язково цю точку відчує. Він теж зрозуміє, що оце і є момент істини! Тому що в деяких речах неможливо ні себе обманути, ні людей, для яких ти це робиш. Мені як авторці дуже важливо, щоб моя творчість піднімала читача, окрилювала, надавала йому другого дихання, робила життя світлішим, наповненим надією і можливостями. 

На Вашу думку, яку роль відіграє письменник у сучасному світі? 

Максим Рильський назвав письменників робітниками пера, яким вручено коштовний скарб, неоціненний алмаз: народне слово. То ж ми, письменники, маємо обов’язок доглядати, стерегти, шліфувати наше українське слово. Ми це робимо своїми творами. І навіть якщо вони мало ким читані, визнані, друковані невеличкими накладами – ми сидимо за своїми «доменними печами» (хто за чим – письмовими столами, комп’ютерами) і шліфуємо це народне слово, вручене нам Богом. 

Що тільки не робили з нашої мови – відкидали й засмічували штучними, незграбно вигаданими словами, неподобними вульгаризмами, заперечували самобутність української мови, нівелювали її, нищили в ній усі відтінки. І завжди було так, що перший удар ворог наносить під серце – нищить школу і мову.

Століттями Московія утискала, забороняла, намагалася викорінити українську мову. Таким був головний напрям колонізації України з боку Російської імперії. І навіть в часи незалежності тривала російська окупація українського інформаційного простору, така ж небезпечна, як і нині воєнна окупація. 

У нас, письменників, культурних, політичних і громадських діячів, одним словом – справжніх українців – багато роботи, нам ще треба безмір терпіння й витримки, щоб українці полюбили себе в собі, щоб вони позбулись цього комплексу меншовартості, щоб для усіх наша мова стала тим коштовним скарбом, яким не можна нехтувати, розкидатися, міняти, зраджувати. Бо це – душа. А якщо продати душу? Що залишиться? Ми ж не дозволимо? Ми ж – українці! Ми ж – письменники! І на нас лягає найтяжча ноша – відвоювати нашу мову, культуру, і не лише у зовнішнього ворога, а почасти у внутрішнього, який вміло прикидається своїм, найбільш своїм.

Як Ви бачите своє найближче майбутнє?

Кожен з нас хоче бачити своє майбутнє світлим. Але воно, на жаль, залежить від багатьох чинників. І навіть від зовнішніх.

Хоча…  Письменник – це ж і пророк? Він завжди бачить і мислить на якусь граминку більше, аніж решта, вникає в суть речей, подій і, пропускаючи їх через себе, передає пережите в своїх творах. Він уміє показати те, що не лежить на поверхні, обганяє час і вибудовує картини майбутнього. 

Моє майбутнє – почасти творчість. Я розумію – це і є життя. Моє життя. Воно мене вибрало, а чи я його. Це вже не має жодного значення. Просто маю встигнути випередити вікову печаль: втечу часу і сили, за якими повне зникання.  Ось після свого земного щезнення, уже точно нічого не напишу. То поки маю змогу писати – буду. І поки маю змогу любити – буду. Ось воно і є – моє найближче майбутнє. 

Назвіть топ-3 українських письменників сучасності.

Кожен з нас має своїх улюблених авторів, з якими засинали, пасли корів, ховалися в кукурудзі від молодших сестричок і братиків, аби дочитати цікавий роман. У своєму дитинстві навіть не здогадувалась через яку цензурну машину проходили ті тексти, а впивалась ними, проживала разом з героями їхні пригоди, поразки й перемоги. Попри ті непрості умови для творчості, ми маємо низку неперевершених письменницьких імен.

Сьогодні ми владні писати як тільки заманеться. І читаючи сучасну літературу, навіть не виникає думки, що хтось добряче процензурив даний текст. Бо іноді від тих вольностей аж бракує повітря. Деякі письменники, і  культові в тому числі, вважають, що коли вжити круте слівце, то й роман стає крутим. Ну й нехай. І на такі романи є любителі. Кожен пише так, наскільки йому дозволяє виховання і, найперше, талант.

Ще можна вчудити щось таке неадекватне, про що б заговорили на різних тусовках, Інтернеті, аби звучало твоє письменницьке ім’я. Цим звичайно можна привернути увагу. Але хочеться, щоб люди знали автора по книжках, а не через те, що часто звучить прізвище. Мало хто їх читає, але багато хто каже, що то і є сучасна українська література.

У нас багато прекрасних письменників, гідних імен, які очолюють рейтинги і ті, про яких мало хто знає, бо видаються сьогодні мізерними накладами і їхні твори не доходять до масового читача. 

Я не можу назвати трійко письменників, бо їх значно більше, про яких хочеться говорити, яких хочеться читати й рекомендувати для прочитання іншим.  Просто, кожен має свій смак і свою потребу в текстах і стилях. Тому в кожного свій топ.

Поділіться своїми творчими планами – чи скоро від вас можна очікувати новий твір?

 

Наразі вирішила дописати роман у новелах «Остання зарубка». Він у мене лежав два роки. Чомусь не могла видати. І раптом зрозуміла, що долі моїх героїв не дописані. Вони не згодні з моїм завершенням роману і вимагають продовження. А коли герої повстали…  Доводиться до них дослухатися. Знову не спимо, шукаємо спільних компромісів, воюємо, вмираємо, кохаємо, народжуємо… Одним словом – життя!

У період цифрових технологій друкована книга відходить на другий план. Як Ви вважаєте – чи зможе електронна книга замінити друковану?

В жодному разі. Книга – це естетика! Береш її вишукану, пахучу до рук і торкаєшся до свята, ще незвіданого, несподіваного, таємничого. Гортаєш, рахуєш сторінки, легенько олівцем виділяєш моменти, до яких обов’язково повернешся ще раз. А наприкінці обов’язково притишуєш швидкість читання – не хочеться прощатися з героями, бо вже наче родичі твої.

Електронна книга потрібна, вона увійшла в життя сучасної людини як факт і її вже ніхто не відмінить. І не потрібно. Вони можуть існувати паралельно й не заважати одна одній. Це як свято і будень – дні як дні, а відчуття різні. 

Як Ви дивитесь на те, що Ваші книжки можна знайти у вільному доступі в Інтернеті і скачати безкоштовно? 

Чесно? Не знаю як на це реагувати. Ніколи не заробляла на літературі. Наклади у нас невеликі. Та й ті книги, які ще маю, не вмію продавати. І не кожен, хто хоче прочитати книгу, може її купити. Люди читають в Інтернеті мою поезію, романи,  пишуть свої відгуки й подяки, запитують, де можна знайти мої книги. Обмін емоціями– також коштовність.

Щоб порадили молодими письменникам?

Насамперед відкрила б таємницю, що стезя творця дуже нелегка. Вона немає альтернатив на відміну від інших і не завжди веде до слави й пошани, але завжди приводить до слова. До нашого слова. Даючи життя своїм героям, автор змушений виділяти його із власного ресурсу, і брати на себе велику відповідальність за тих, кого створив. За кожне їхнє слово, яке вони понесуть читачу і про що примусять того задуматись, бо порожні книги випалюють бажання і здібність мислити. А початкуючі письменники спершу не вірять, що їхнє життя уже не належить їм повною мірою.

Але якщо вони свідомо  вибрали таку Долю, значить не налаштовані на легкий шлях у літературі (тим паче, що такого немає). Вони стають носіями нашої культури і нашого слова. Отого слова, яке заганяється в куток у власній хаті, якому закляпують рота, якому чіпляють тавро провінційності. І помиляється з них той, хто думає, що в слово можна гратися, використовувати його виключно, як підручний матеріал для творення собі літературної слави. Слово не прощає легковажності й зради, воно стає неоковирним і нецікавим. І лише від любові оживає, дзвенить, будить душі від байдужості, лікує рани ніжністю і заспокоює правдивістю. Ступивши крок на стежку творчості, вони підставили і своє плече під нелегку ношу, яку несуть на собі українські письменники.

Мабуть, варто спробувати такого щастя – бути письменником. Бо це відчуття обраних. 

Анастасія Дарганова, «Час Таврійського»

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Українські дипломати про МЕМетичну зброю, гібридні загрози та повернення окупованих території

«Гордість України, або сувора реальність професійного спорту»

Рецензія на роман Оксани Забужко «Дослідження з українського сексу»