Як відкривалося перше посольство України в Туреччині. Спогади Надзвичайного і Повноважного Посла Ігоря Турянського

 

Ігор Турянський, Перший посол України в Туреччині. 

Світлина з відкритих джерел

Цього року Українська держава відзначатиме 30 років відновлення своєї незалежності. У 1991 році після проведення Всеукраїнського референдуму щодо незалежності країни для України на часі стояло питання її визнання з боку іноземних держав та встановлення дипломатичних відносин. За часів Совєтського Союзу Туреччина була для нас закритою і невідомою.  Тож, як організовувалося перше посольство України в Турецькій Республіці у спогадах Надзвичайного і Повноважного посла України Ігоря Турянського, на долю якого випало стати Першим Послом відновленої Української держави в цій країні.  

Друге грудня. Понеділок. Міністром закордонних справ України на той час був Анатолій Максимович Зленко. У нього в приймальні стояв телевізор. І десь о сьомій годині почалася передача останніх вістей. Я був в цей час в приймальні. Очолював управління міжнародних організацій.

По телевізору передали повідомлення, що Польща визнала незалежність України, як сусідня держава. Я, постукавши в двері, ввірвався до міністра в кабінет. Став біля дверей. Він розмовляв по телефону. Розумію, що я порушив протокол. Він - міністр, а я - начальник управління. І в цей час він закінчив розмову і питає: «Що в тебе?» Я кажу: «Анатолію Максимовичу, щойно передали, що Польща визнала незалежність України». Він відповів: «Я щойно закінчив розмову з генеральним консулом Канади в Києві. І він сказав, що Канада визнала незалежність України». З того часу ці дві держави при нагоді або без нагоди сперечаються, хто перший визнав незалежність України. Потім до них приєдналося ще декілька країн, які також хотіли бути першими. Тому на озброєння було взято таку формулу: «Одні з перших». І оця хвиля визнання України, як незалежної держави, найбільшою була саме в грудні дев’яносто першого року. Сімдесят п’ять країн визнали незалежність України, у тому числі й Сполучені Штати, Росія. Протягом дев’яносто другого року до цих сімдесяти п’яти приєдналися шістдесят держав. Туреччина визнала Україну в лютому дев’яносто другого року.

Я працював і не думав ні про яку Туреччину. На той час,  лютий дев’яносто другого року, не було призначено жодного посла України в будь-яку закордонну країну.

У дев’яносто другому році в Київ приїхала делегація з Туреччини на чолі з міністром закордонних справ Хікметом Читіном. Ця делегація за дорученням Тургута Озала, президента Туреччини, прибула з місією «Пошук фактів». Головне питання, яке він поставив перед Хікметом Читіном, знайти підтвердження щодо Української державності -  «чи це серйозно? І чи це надовго?»

Хікмет Читін сказав: «Мені президент дав доручення просити вас надати дозвіл на призначення посла Туреччини в Україні». Ця делегація складалася з шести осіб. І серед них був Аджар Гармен - представник міністерства закордонних справ Туреччини у Стамбулі. Сьогодні - це друга столиця Туреччини. Усі міністерства та відомства мають невеличкі представництва у Стамбулі. І тут же Анатолій Максимович відповів: «Так, добре, ми даємо згоду. Ми даємо агреман. Запитуйте нас офіційно, і ми офіційно вам дамо відповідь».

Я до цього двадцять років пропрацював в міністерстві закордонних справ УРСР, почав працювати в міністерстві закордонних справ незалежної України. Дещо знав про протокол, про дипломатію, світову дипломатію. Я здригнувся, так не може бути. Можна було сказати: «Звертайтеся, ми зразу дамо вам відповідь». Тобто це питання вирішує президент, Леонід Кравчук на той час. Тож Аджар Гармен вже приїхав в перших числах квітня дев’яносто другого року і став не тільки послом Турецької республіки, а й дуаєном дипломатичного корпусу, тобто людиною, яка найдовше пропрацювала у країні перебування.

І якось викликає мене заступник міністра Ліпатов, який займався кадрами й каже: «Ви будете першим із центрального апарату міністерства, якому ми пропонуємо стати постійним представником у Женеві, при міжнародних організаціях». Я знав людей, знав питання, які обговорюються. Тому з радістю зустрів цю новину, бо Женева знайома мені. Я дав згоду і був готовий поїхати в Женеву.

На другий день мене викликає об одинадцятій годині у четвер Зленко: «Тобі мабуть треба змінити напрям свої роботи. Як ти дивишся на те, що ми тебе призначимо послом в Туреччину?» Я запитав, чому в Туреччину і чому я? Зленко відповів, що так треба і відповідь від мене він чекає наступного дня.

Це була велика несподіванка для мене. Не було часу думати. Попереду було двадцять чотири години. І прийшовши додому, я нічого не сказав дружині. А на другий день, коли я йшов на роботу, вона мене проводжала до дверей, і тоді я їй сказав, що мені запропонували посольську посаду в Туреччині. А вона зразу відреагувала: «Погоджуйся. Ніхто тебе туди не призначить. Ти ж бачиш кого призначають».  

І десь о десятій годині дзвінок від Зленка із запитанням про мою згоду.  І таким чином мене засватали у Туреччину. І тільки потім, коли я поклав слухавку, я зрозумів наскільки це серйозно.

Туреччина шістсот кілометрів водою від Одеси до Стамбула. Але ніколи Україна не підтримувала ніяких двосторонніх відносин з країною, яка межує по морю. Чому? Тому, що з тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого року Туреччина стала членом НАТО. І на її території були розташовані американські бази, які зрозуміло проти кого були спрямовані. Тому двосторонні Радянсько-Турецькі відносини підтримувались тільки з Москви. Ні Україна, ні Грузія, ні Азербайджан, ні Вірменія не були допущені до цих двосторонніх відносин Радянський Союз – Туреччина.

Отже, я почав готувати посольство. Першою проблемою, яку необхідно було вирішити – знайти фахівця зі знанням турецької мови. Випадково я дізнався, що в Міністерстві оборони України є один хлопчина зі знанням турецької мови, який у свій час закінчив військовий інститут іноземних мов. Його перевели на роботу до МЗС. Я був посол, а він перший секретар. Нас було двоє…

У Стамбулі два аеропорти: внутрішній і міжнародний. Ми прилетіли в міжнародний. А де внутрішній, щоб полетіти в Анкару, ми не знали. Нам пощастило, зі Стамбула в Анкару летіли разом з турецьким дипломатом.

Був холод. Кінець грудня дев’яносто другого року. От так починалася моя дипломатична робота.

У Туреччині

У  готелі розмістилося наше посольство. Мені потрібно було вручити вірчі грамоти, приступити до роботи. Президент Туреччини мав поїхати в США. У нього були проблеми з серцем. Проте вручення вірчих грамот відбулося. Це така урочиста церемонія. Президент Туреччини Торгут Озал показав своє знання ситуації в Україні. Ми з ним розмовляли. Він запитав: «Чому Україна втратила свою незалежність після сімнадцятого року? Чому тільки Україна і Білорусь стали членами ООН? Чому через півроку після проголошення Незалежності Україна ще спить, не проявляє активності на міжнародній арені, живе з оглядкою на Москву?» І це була правда. Інерція проявлялася і в цьому.

Про вручення вірчих грамот я доповідав Кравчуку. Тоді зателефонувати з Анкари було неможливо. Була одна лінія, де потрібно десять разів набирати. Комп’ютерів не було. Ми працювали вдвох. Знайшли приміщення для посольства. Турецька сторона допомагала.

Я наніс візит послу Росії в Туреччині Чернишову. Поцікавився, чи можу для розуміння ситуації в Туреччині ознайомитися зі звітом його посольства за минулий рік? Відповідь: «Мені треба запитати Москву». Запитує Москву до сьогоднішнього дня.

Про те, що дипломатичні контакти між Україною та Туреччиною були започатковані давно, ще з часів УНР, мало пам’ятали. Пройшло багато часу. І в Україні було посольство Турецької республіки, тоді ще Османської Імперії. І в Стамбулі, також було посольство України. Завдання було моє, знайти цей будинок , в якому розміщувалася дипломатична місія УНР. Мої друзі, які працювали в Нью-Йорку при посольстві в США, знайшли в бібліотеці документи, де описувалися двосторонні відносини України та Туреччини тих часів. І там була фотографія: автомобіль і будинок, де розташоване посольство.
Переважно турки знали тільки про долю Роксолани. У пам’яті залишились події Богдана Хмельницького, кримські татари, Османська імперія. Але, коли уклали договори між університетами, вони почали більше розуміти українську культуру. В Києві проживає приблизно п’ять тисяч турецьких громадян. Деякі приїхали в справах бізнесу, деякі одружилися з українками. Вони пропагують турецьку культуру, мову. Сьогодні знайти людину зі знанням турецької мови - це не проблема. І в університеті імені Шевченка, і в Університеті імені Грінченка, і в Академія МВС викладають турецьку мову. (В ТНУ імені В.І. Вернадського навчають за Спеціальністю 035 «Філологія», спеціалізація: 035.06 Східні мови та літератури (переклад включно) Перша мова – турецька – ред.) Сьогодні у посольстві України в Анкарі тільки посол вивчає турецьку мову, а всі інші співробітники знають сто відсотково. У мене потім з’явилися два співробітники військового аташату зі знанням турецької мови. Але ж у них була своя робота. Вони були підпорядковані іншій структурі.

Культурна дипломатія
Президент Туреччини влаштовував фестивалі нових незалежних держав. В Україні був ансамбль Світанок, який складався з 30 осіб від 4 років до 16. Турки сприймали виступи цього ансамблю позитивно і з великим інтересом. Це тривало все тиждень і десять днів. Я сказав керівнику, для наступного візиту на фестиваль навчіть ансамбль якомусь турецькому танку і турецькій пісні.

Наступного року, коли приїхали знову, вони співали турецьку пісню і танцювали турецький танець. А на третій рік цей керівник написав гімн фестивалю турецькою мовою. В голові не вкладалося. Це було красиво зроблено. Я домовився зі школою при посольстві США в Анкарі, щоб ансамбль виступив й там у спортивній залі. Посольство розташовувалося на вузькій вуличці. «Світанок» приїхали на автобусі «Ікарус». Тому до приміщення треба було йти пішки. Вони йшли, танцюючи і співаючи. А турки виглядали з вікон і питали «хто це?» Я говорив, що це українські діти. Таким чином ми просували культуру України в Туреччині.

За чотири роки, які я провів там,  ми вклали близько тридцяти двосторонніх угод. Відвідав Туреччину і міністр оборони, і начальник генерального штабу, і президент Леонід Кучма. Відносини наші зміцнювались. Але не все було так просто. В той час міністром культури був відомий дисидент Дзюба. Якусь конференцію проводили турки в Стамбулі, а потім повернувшись у Київ, він прислав запрошення міністру культури, щоб він приїхав в Україну з візитом. Кілька разів телефонував у міністерство культури з проханням зустрітися, щоб вручити запрошення. Результатів не було. Прийшлося мені застосувати недипломатичний спосіб. Я подзвонив в міністерство. Сказав, якщо завтра не буде призначений час на зустріч, то я о дев’ятій годині ранку приїду в міністерство, сяду на східцях і буду сидіти доти, поки мене не прийме міністр культури Туреччини.

Був дзвінок, і мені призначили на десяту годину зустріч. В Туреччині мода існує - великі кабінети міністрів, і там багато вазонів і зелені. Я зайшов до міністра в кабінет й кажу: «Пане міністре, я довго добивався зустрічі не для того, щоб щось у вас попросити, а щоб особисто вам вручити запрошення міністра культури України здійснити офіційний візит до Києва, щоб розвивати відносини в культурній галузі між Україною і Туреччиною». Вручив йому цей конверт, розвернуся і пішов. Але я йшов по-тихенько. Міністр ледь не проковтнув язик, мовляв, яке нахабство від посла! Він прийшов до міністра і так себе поводить! Міністр щось сказав своїм людям, вони кинулися мене наздоганяти, бігли через ті всі вазони й квіти, але я дав можливість їм себе догнати.

… Коли я повернувся з Туреччини, міністром закордонних справ був Генадій  Удовенко. Я прийшов і кажу, дозвольте доповісти вам. Він каже, що не треба доповідати, ви скажіть, що ви не змогли зробити, перебуваючи на посаді Посла України. Я кажу, що мені не вдалося зробити дві речі: перше, переконати вище керівництво України, що країна, в якій я закінчив своє перебування, зветься не Турція, а Туреччина. А друге, переконати, що столиця країни є Анкара, а не Стамбул.

До друку підготував Богдан Буглак