«Тотальна мобілізація – найскладніше наразі в житті в окупації» - інтерв’ю з мешканцем окупованої Луганщини

 

Світлина: novynarnia.com

З початком повномасштабної війни росії проти України фокус уваги українського суспільства змістився переважно на зони активних подій, минаючи  регіони, що живуть під російською окупацію вже майже 8 років. Наскільки змінилось життя на цих територіях?

Саме з цим запитанням я звернувся до Максима Петрова,  жителя окупованого Антрацита, що на Луганщині. З метою безпеки його ім’я було замінено. Невелике місто Ровеньківського району Луганської області окуповано російськими терористами ще з 2014 року і наразі знаходиться досить далеко від лінії фронту.

Яким було життя в окупованій Луганщині до початку повномасштабного вторгнення рф в Україну?

Воно було однаково безнадійним. За ці майже 8 років, мабуть, у більшості втратилась надія на значне покращення ситуації. Міграція з регіону була сильна що тоді, що зараз.

 
За місяці до «початку війни» вже багато людей говорили про те, що все ж таки сталося 24-го лютого (24 лютого – початок повномасштабного вторгнення рф в Україну – ред.), але серйозно в це особисто я не вірив. Здавалось, що гірше бути вже не може.

Які зміни очікували на регіон з 24-го лютого?

Суттєвих змін, мабуть, ніяких. Моє місто Антрацит знаходиться далеко від лінії зіткнення, близько до кордону з росією. Найбільш поганим явищем, найбільшою переміною є мобілізація місцевих жителів.

Щодня стало проїжджати багато військової техніки. Іноді і авіація пролітає над містом. Сліди у небі залишаються.

Світлина: власні фотографії героя інтерв’ю

Декілька разів були прильоти у сусіднє місто Хрустальне, влучили у склади боєприпасів. Звуки були гучні, у Антрациті можна було побачити і дим.

Десь приблизно наприкінці весни-початку літа в місто стали приїжджати біженці з Лисичанську, Сєвєродонецьку та інших населених пунктів раніше вільної Луганщини.

Як їх зустрів Антрацит? Що взагалі було відомо про них?

Чому саме вони обрали території окуповані мені невідомо. Від проросійських жителів міста було чути погані слова в їхню адресу: називали «фашистами».

До речі, посилилось це після дій українських партизанів. По місту почали з’являтися українськи намальовані прапори. На стінах будинків, стовпів тощо.

Світлина: власні фотографії героя інтерв’ю

Хвилюють повідомлення про тотальну мобілізацію чоловічого населення на окупованих територіях, чи не так?

Це наразі є найскладнішим у житті в окупації. Дійсно, дуже багатьох чоловіків забрали воювати проти власних громадян без їх волі. Є й навіть знайомі, що померли там.

Більшість мобілізованих дійсно не хотіли там опинитись, але були змушені. Чоловіків забирають прямо на вулицях, хватають буквально у кайдани та везуть у військкомати.  Власне з вікна дома бачив, як забрали чоловіка на вулиці. Він йшов з дружиною та дитиною у возику. Жінка кричала, благала залишити чоловіка. Що з ним стало далі – невідомо. Можна лише уявити скільки людей було примусово мобілізовано.

«Могілізація» проходить хвилями: вона то пом’якшується, то навпаки стає сильнішою. Під час її загострення на вулицях чоловіків знайти складно. Вони здебільшого не виходять із дому.

Чимало чоловіків намагалися виїхати хоча б в росію, щоб сховатись від мобілізації. Без великих хабарів це було зробити неможливо. Також ще до мобілізації в рф, місцеві робили собі російські паспорти, бо таких людей на війну не відправляли.

Все це я вважаю справжнім геноцидом українського народу росією на Донбасі.

Що змінилось після псевдореферендума про входження до складу рф на Луганщині?

Можна сказати, що взагалі нічого. На кордоні з росією зникла митниця «лнр». Це й усі зміни. Будують також трасу з Ростова, але це почалося ще майже в лютому.

 

Данило Василевич, «Час Таврійського»