«Дієти, каші чи фрукти зроблять тебе стрункою, але чи здоровою?» - розмова про булімію

Світлина з відкритих джерел

Німецький філософ Мейсгер Екхард сказав: «Якщо ти любиш себе, ти любиш кожну людину, так як себе. Якщо ти любиш іншу людину менше, ніж себе, то в дійсності ти не досяг успіху в любові до себе, але якщо ти любиш всіх однаково, включаючи і себе, ти будеш любити їх як одну особистість, і особистість ця і є людина. Отже, та велика і праведна особистість, хто люблячи себе, любить всіх інших однаково».

Варто бути толерантним, як до себе, так і до інших. Стандартів краси не існує, це абсурд. Ніколи не порівнюйте себе з кимось, ви у будь-якому тілі неперевершені. Є набагато цінніше, ніж просто картинка. Нехай ніякі слова та вчинки, не примусять вас ненавидіти себе.

Єлизавета Піскун сімнадцятирічна дівчина, яка до 15 років  навіть не чула про булімію – харчові розлади. Проте той рік змінив її життя.                                                     

Лізо, маєте чудовий вигляд, я навіть не могла б подумати, що  колись ви страждали на булімію.

Усе почалося у 2020 році. Я пішла до 10 класу. У мене були друзі, щаслива родина і перше кохання. Я ніколи не страждала на зайву вагу, та і не мала ідеального тіла, але мої однолітки думали по-іншому. Жарти про моє не спортивне тіло, насмішки почали впливати на мою самооцінку. Згодом, я почала бачити у дзеркалі лише всі мінуси. Був маленький живіт і ноги не такі, які я хотіла б. Перестала їсти після шостої, виключила з раціону солодке, почала бігати. Скинула декілька кілограмів, але і це не допомогло. З кожним днем я ненавиділа своє тіло все більше. Їла лише каші та фрукти, тренування та біг 5 кілометрів кожного дня. Так продовжувалося близько 2 місяців, але згодом здали нерви і я з’їла майже все, що було в холодильнику. Розплакалася і  додумалася викликати блювоту. Потім лише один ланцюг: переїла — викликала блювоту — позаймалася спортом.

Дякую, що знаходите сили на розповідь. Прикро, що і булінг зачепив вас. Скажіть, чи розуміли ви одразу, що з вами відбувається?

Насправді спершу мені все подобалося, я втрачала вагу і почала отримувати вже компліменти. Це було легшим способом для того, аби достигнути своєї мети. Розуміння прийшло вже через чотири місяці після захворювання. Я їла неконтрольовану кількість їжі, а потім відчувала сором. Коли ж у мене зовсім не було сил, аби викликати блювоту, я проплакала майже всю ніч, шукаючи відповідь на просторах інтернету.  Саме тоді я дізналася про розлади харчової поведінки. Це хвороба, але ж чому вона не принесла мені те, що я хотіла.  

Ви описуєте це, як хворобу. Ви справді вважаєте, що це саме так?

Як би це не звучало, але так. Булімія — це бажання швидко позбутися того, що з’їли, вдаючись до найгіршого. Це більше пов’язано з психологічним станом. Проста звичка навряд чи  змогла б довести мене до 40 кілограмів.

А як відреагувала ваша сім’я? Батьки про це дізналися одразу?

Мама помітила моє прагнення схуднути на другий місяць хвороби. Спочатку вона удавала, що нічого не відбувається. Я носила досить великі речі, але ж у сім’ї таке повністю не приховаєш. Потім було багато розмов та питань. Спочатку батьки ставилися до цього скептично: як можна не контролювати голод, а тим більш блювати? Часто виникали сварки. Я тоді вперше за багато років бачила сльози мами. Хотілося заїсти стрес. Батьки самі були розгублені, намагалися знайти підхід. Купували мої улюблені солодощі, фаст-фуд і намагалися контролювати мене. 

Навіть не уявляю, що ви відчували в цей час, але дякую, що ділитися цим з нами. Що ви відчували під час хвороби?

Запитання досить тяжке, адже це був найгірший час. Я зациклилася більше на навчанні, аби забути про проблему. Я багато спала, навіть коли не хотіла. Цілей на життя не було, настрою на спілкування теж. Друзі перестали писати, а я все ще не контролювала свої приймання їжі. Зіпсувалося волосся, нігті. Мігрені були кожного дня і я починала розуміти, що варто зупинитися. На жаль, вже не могла. Поївши, їжа не хотіла затримуватися в організмі. Моральний стан теж був не найкращий, я хотіла плакати та десь заховатися.

А чи довго це продовжувалося ?

До початку лікування я хворіла близько 5 місяців, ну а лікування проходило 2-3 місяці. Загалом період тривав близько 8 місяців.

Досить великий термін, можливо, ви поділитеся методами якими допомогли вам перебороти цю хворобу?

У цьому мені допомогли мої батьки. Вони запропонували мені піти до психолога. Скажу відверто, першим поштовхом до того, аби скоріше набрати вагу був мій молодший брат, якому було 4 роки. Він спав біля мене кожну ніч, вважаючи, що я скоро помру. Психолог та моя сім’я підтримувала мене цілодобово. Саме тоді знову почалося дистанційне і ми з сім’єю подорожували країною. Я не зациклювалася на їжі і їла, що хотіла і коли. Я бачила, як батьки хвилюються і я знала, що вони відчувають. Гадаю, що це стало точкою для мого одужання.

Ви надзвичайно сильна людина, що змогли про це розказати. Пройшло вже більше півтора року. А чи є зараз якісь наслідки хвороби?

Я зараз можу з впевненістю сказати, що я здорова. Після булімії я мала проблеми з травною системою, не вистачало кальцію, я відчувала слабкість, проте це швидко вилікували. Зараз я не маю проблем з їжею, а найголовніше — я дуже люблю себе і своє тіло. Не маю виснажливих тренувань і розумію, що їжа — це більш, ніж пігулка для існування.

На основі моєї ситуації можна зрозуміти, що ідеальність фігури — це рамки. Унікальність в іншому. Дієти, каші чи фрукти зроблять тебе стрункою, але не здоровою. Бережіть себе.

 

Тома Пархоменко, «Час Таврійського»