«Люди були по-справжньому шоковані, коли замість «кримського сценарію» почалася війна», - інтерв'ю з громадянином рф

 

Світлина з відкритих джерел

Історія російської федерації наповнена жорстокими й несправедливими злодіяннями проти людей та народів. З кривавих «перемог» ця держава робить привід для національної гордості, з трагедій - свята, а поразки ховає під пилом брехні, пропаганди та обіцянками «повернути своє».

Двадцять перше століття вважають найбільш прогресивним та гуманним, але, на превеликий жаль, час не здатний вгамувати апетити агресивного менталітету.

Дві Чеченські війни, напад на Грузію, інтервенція в Сирію... Й найболючіше для нас - Російсько-українська війна, що почалася 20 лютого 2014 року. Вже в дев'яностих ворожа країна активно підіймала тему становища Криму в Україні, а у вищезгадану дату почався процес анексії півострова, який аж ніяк не обійшовся без жертв. Варто знати, пам'ятати, безмежно шанувати хоробрих людей, що відважно боролися за рідні місця. Крим «возз’єднувався» з рф криваво. Першими загиблими військовими були Сергій Кокурін та Станіслав Карачевський. Першою цивільною жертвою став кримський татарин Решат Аметов… Не забуваємо про героїв, що захищали Донецьку та Луганську області. У липні 2014 року створено Книгу Пам’яті полеглих за Україну.

Двадцять четвертого лютого цього року стався новий етап - повномасштабне вторгнення: ще більше зламаних доль, спалених будинків, винищених міст. Переломний момент для всіх українців.

Інколи хочеться отримати відповідь на питання: а яким він видався для жителів рф?

Ельдар Аллілуїв (прізвище змінене з міркувань безпеки), молодий хлопець та студент університету в Санкт-Петербурзі, завдяки бабусі та дідусю українського походження ще з дитинства цікавився Україною, її історією та культурою, власними зусиллями вивчив мову. Сьогодні він розповість про настрої російського суспільства, сприйняття суворої реальності та реакції на актуальні проблеми.

Не складно здогадатися, як зустріли й провели 24 лютого 2022 року українці, але хотілося б дізнатися яким він видався для росіян.

Насправді, я не зовсім впевнений, що можу відповідати за реакцію усіх росіян, бо через таку новину я весь той день майже ні з ким не спілкувався. Але з емоцій можу виділити шок. З того, що це взагалі сталося. Також знаю людей, які чекали на цей день, але були по-справжньому шоковані, коли замість «кримського сценарію» почалася війна. Новини про справжні бойові дії з'явилися майже моментально після початку робочого дня.

Пам'ятаю реакцію моєї викладачки з БЖД (ред. Безпека життєдіяльності). У той день її пари були одними з перших, і вона, як ми потім зрозуміли, ще не встигла прочитати новини. Ви розумієте, що за предмет такий, БЖД — там ми вчимося боротися з непередбачуваними ситуаціями. І під час пари викладачка сказала щось схоже на: «Ну, то вам знадобиться тільки у випадку війни, тож не хвилюйтесь...». Спочатку настала тиша, а потім хтось наважився повідомити, що війна вже йде. Жінка не зрозуміла, у чому справа. А коли ми їй пояснили, була настільки шокована, що у мене навіть немає слів, щоби описати її стан. І у неї теж не було слів, але вона змогла перебороти себе і виступила перед нами з короткою промовою про неприпустимість таких методів.

Звісно, ​​в сім'ї не без виродка, але, як на мене, весь той масовий «Ура-патріотизм» почався значно пізніше, і початкова реакція росіян, у своїй більшості, була саме такою. Принаймні серед моїх знайомих — точно. Багато з них, як то кажуть, навіть не цікавилися політикою, але в той день розмови цих людей були тільки про одне. А ті, хто не міг знайти сил говорити — шоковано мовчали й нескінченно гортали новини в телеграмі.

Тобто, в той момент вже можна було впевнено сказати, що точка зору «я не цікавлюся політикою, тому що мені нудно/нецікаво» почала втрачати своє значення?

Щонайменше серед молодої верстви населення: можу стверджувати майже впевнено.

Той випадок, коли політика зацікавилася людиною. 

Саме так.

Більшість українських телеканалів перейшли в новинний формат, щоб повідомляти громадянам про перебіг подій. Що стосується російського ТБ: все транслювалося у звичному режимі? 

Значних змін не було. Новини про Україну — це для нас настільки звичайно, що не може когось здивувати. Єдина різниця: в новинах і політичних ток-шоу замість «Тримайтеся, ми вам усім скоро покажемо!» говорили «Тримайтеся, ми вам усім уже показуємо!», якщо спрощено. У той час телеканали, звісно, багато повідомляли про успіхи російської армії: і про зайняті міста, і про ніби «знищену авіацію і флот ворога», і про багато інших подій, але то все вкладалося у звичайний режим телебачення. Думаю, у тому й був план: зробити війну якоюсь буденністю, про яку навіть не варто додатково задумуватися.

Вже було згадано соціальну мережу «Телеграм». Під час війни він став одним з основних засобів для отримання інформації. Чи користувався ти ще іншими джерелами, щоб перевірити правдивість новин?

Треба згадати, що телеграм — це не якесь централізоване джерело інформації. Новини, які користувач там отримує, цілком залежать від вибору самої людини. Тому скажу так: іншими платформами для отримання інформації я майже не користувався, але встиг змінити багато каналів у самому телеграмі, які подавали новини під зовсім різними точками зору. І насправді хочу сказати, що абсолютна більшість усіх росіян, незалежно від їх ставлення до війни, користується саме цим додатком для отримання відповідної інформації.

У перші дні навіть не намагався перевіряти інформацію на правдивість. По-перше, через психологічний стан, викликаний війною — я був настільки втомлений, що просто гортав повідомлення тих каналів, які вже встиг «перевірити часом» і тому їм більш-менш довіряв, але все одно, ніяких висновків на той момент ще не робив. По- друге, в перші дні новин, які потребують перевірки, особливо й не було. Адже що ми тоді читали: «Російська армія захопила Харків» — яка можливість того, що то не було дійсно так? Або таке: «Зараз у багатьох містах України триває повітряна тривога» — хіба не правда? Або численні відео з мертвими та полоненими... Звісно, і серед такої інформації була певна кількість фейків, яким я повірив, але вони не були надто серйозними й на сприйняття подій не впливали: спочатку — повірив, а потім — час розставив усе на свої місця. 

Добре, що почав тему сприйняття подій та часу. З цього випливає наступне питання: за сім місяців активного спостереження, як часто змінювалися твої погляди на ситуацію, можливо якісь «переломні» моменти були поштовхом до цього?

За перебігом подій спостерігаю трохи довше, тож почну з самого початку: Сама по собі я людина, яка досить сильно цікавиться політикою, тож активно читав новини про загострення на кордоні, що почалося ще у січні. Спочатку не вірив у війну між нашими країнами, але потім, отримавши достатньо доказів, не те, що повірив — став у цьому впевнений. Мене не можна назвати путіністом: я — людина опозиційних поглядів, яка ще й любить Україну, тож очевидно, які емоції й думки в мене закликали такі новини. Злість, прокльони й журба за те, що я ніяк не можу на це вплинути («Від нас нічого не залежить» в рф актуальна проблема).

Але просто мовчати не міг, тому обговорював ситуацію зі своїми друзями, родиною, постив усілякі фото і відео з технікою в «Інстаграм», писав антивоєнні дописи, щоби хоча б якась кількість підписаних на мене людей дізналася про існування проблеми. З такими емоціями я зустрів війну. Але, як і більшість росіян, був тоді впевнений, що Україна не витримає — тож поруч із люттю всередині мене був біль за те, що моя кохана Україна скоро опиниться під владою затятих українофобів. Але цього не сталося. Сталися бої, трупи й руйнування. Навіть тоді, приблизно до середини березня я все-таки думав, що врешті-решт переможе Росія, тому дивився на ці події зі ще більшим смутком: «Навіщо було віддано такий наказ - боротися, якщо очевидно, що то просто непотрібні жертви, які ні до чого не приведуть?» Рядки «Борітеся — поборете» я у ті дні зовсім забув.

Та знову хочу наголосити, що така реакція в мене була аж ніяк не через патріотизм, а через гуманізм. Думки про поразку України я переживав із нестерпним болем. Але коли цього не сталося, моя позиція нарешті радикально утвердилася: Фашизму — смерть. Тепер моє старе «Україна не витримає, тож щоб закінчити війну, на жаль, треба йти на мир» змінилося на «Щоб закінчити війну, на щастя, потрібна повна деокупація». Таким чином, і Україна буде вільною, і в російських шовіністів обламаються зуби, а я на той день чекаю вже давно.

Перейдемо до наступної теми. Російський режисер документального кіно Віталій Манський в інтерв'ю для Ксенії Собчак поділився думкою, що кожен власник паспорта Російської Федерації несе різний ступінь відповідальності за цю війну й не відчувати своєї причетності до того, що відбувається, просто не має права. Своєю чергою, Борис Акунін, сценарист, в гостях у Дудя мовив, що кожен повинен персонально нести покарання, якщо, звісно, заслуговує на нього. До чиєї думки ти схиляєшся більше?

Зараз я більше схиляюся до позиції Манського. Раніше моя думка була більш схожа на ту, що має Акунін, але потім вона трохи змінилася. Чесно, я не дивився ці інтерв'ю, тому не знаю, що конкретно ці люди мали на увазі й суджу саме через почуту тільки що інтерпретацію, тому хочу пояснити свої думки з приводу цього докладніше: в перший період війни я однозначно був проти ідеї колективної відповідальності. Як сказав вище, майже єдиною моєю реакцією - були шок і несприйняття. Тому колективна відповідальність здавалася необґрунтованою ідеєю: мов, ми все розуміємо, так у чому ж винні, в чому є сенс? Не мати можливості виступити проти й небажання або навіть підтримка дій, які відбуваються зараз — це різні речі.

Та потім почав зустрічати, як то кажуть, інші точки зору. Або навіть їх відсутність. Побачив багато людей, що підтримують війну. І знов таки, одна річ — бути впевненим, ніби в Україні одні тільки нацисти, що самі хотіли напасти на Росію і розглядати цю ситуацію дійсно як «визволення» (ви не повірите, бо то парадоксально, але тут дійсно є люди, яким справді страшно за Україну і все, що там відбувається через війну, але вони впевнені, що то просто превентивний удар, і їм дуже прикро, що так вийшло), а інша річ — підтримувати війну через свою ненормальну злість до своїх же сусідів, "братів". Отака дивна палітра.

Також побачив людей, які ніби досі не усвідомлюють, що відбувається. Для них ця війна не має особливого сенсу. Дай Боже, якщо вони хоча б уявляють, що то є злочин, але є й ті, для яких «СВО (ред. Спеціальна військова операція)» — це просто привід для жартів.

Тож, що я мав на увазі під колективною відповідальністю: це дуже складне питання. Я не знаю, яким воно має бути, яким не має, але точно мусить стосуватися нацистів і тих, кому байдуже — до тих пір, поки їм нарешті стане цікаво. Світлі, але оброблені пропагандою люди — це вже не така проста тема, як на мене. А щодо людей, які все розуміють — я думаю, для них «закон» має бути іншим. Не знаю, як то влаштувати, але знову ж — така моя думка. Один із принципів покарання - перевиховання, а ви й не уявляєте, яку кару і яке перевиховання вже отримали люди, для яких за один день перевернулася вся їхня батьківщина — найрідніша річ у світі.

Ще хотів би звернути увагу на нелогічність, що існує зараз, якщо ми говоримо про відповідальність: я маю на увазі закриті кордони ЄС. Туризм — то ясно, одні не заслужили, а інші все розуміють, але ЄС треба впускати росіян, які біжать від мобілізації. Звісно, можна нарікати, що вони гарно придумали - тікати з Росії у квітучу Європу, але чисто з прагматичних інтересів: хіба буде краще, якщо цих людей мобілізують і вони будуть стріляти по українцях? Додам, що розумні люди з легкістю проживуть без МакДональдсів і ZARA. Тож, якщо розглядати це як кару й відповідальність, а не прагматичний фінансовий інструмент — ми готові. Може, хоча б так до інших щось дійде, хоча надії, чесно кажучи, мало.

«Хіба буде краще, якщо цих людей мобілізують і вони почнуть стріляти по українцях?» Чи не помічаєш ти в цьому вислові погрозу, на кшталт «не пустите нас, то підемо убивати»?

Думаю, що погрозою все-таки є мобілізовані орди, ніж можливість значно скоротити їх кількість ще до боїв. Тільки подумайте: за перші дні мобілізації з Росії виїхали приблизно 200 тисяч чоловіків, 200 тисяч! То мало не те число, яке нібито планується мобілізувати. А що б було при відкритих по всіх напрямках кордонів і можливості виїхати кожному? У цьому полягає сутність мого питання: ким би не був звичайний росіянин, він все-таки здатний вбити людину зброєю, яку йому видадуть, і я думаю, що жоден український захисник не має гинути через те, що противник (може, лінивий, несвоєчасний, не до кінця розумний) отримав ту зброю, бо не зміг емігрувати саме до Грузії або Казахстану. Життя українців — найважливіше.

Думаю, ти зустрічав контент, де українці іронізують з того, що у росіян земля під ногами почала горіти й ті нарешті усвідомили серйозність ситуації. Вважаєш справедливими подібні суперечки між сторонами?

Так, я зустрічав такі висловлювання, але не сказав би, що вважаю їх досить обґрунтованими. Дотепними — так. Знов-таки, треба розуміти, чому той чи інший чоловік не покинув країну раніше: хтось через роботу, хтось — через родичів, хтось — з інших причин. Тому, по-моєму, не зовсім правильно їх винити саме за це. Винити їх треба, якщо вони або не усвідомлюють, що відбувається (і втекли просто через те, що страшно, а не через те, що не хочуть брати участь у злочині), або навіть підтримували війну, але чомусь не захотіли на ній помирати. 

Чи загрожувала тобі мобілізація?

Мене з цього приводу ніхто не турбував, бо студентів, начебто, не чіпають. Звісно, так казали й про інші категорії громадян, і це потім виявилося брехнею, але я досі не знаю жодного прикладу, щоби студента було мобілізовано. Тому — ні, не загрожувала.

Пам'ятник Т. Г. Шевченко, м. Санкт-Петербург. 

Автор світлини: Ельдар Аллілуїв.

Приділимо трохи часу питанню культури. Розповідати про вплив російського мистецтва на світ, а особливо на сусідні країни, можна довго. Та цікаво дізнатися про обізнаність росіян щодо українського.

Я скажу одне ім'я — Тарас Шевченко. Про нього чув майже кожний, але майже ніхто, на жаль, не знає, хто то є. Його ім'ям у нас названі якісь вулиці, проспекти... Наприклад, в моєму місті — Санкт-Петербурзі, є пам'ятник Шевченку, а на Смоленському православному цвинтарі є пам'ятний камінь на місці першого поховання поета. Поруч із Церквою Смоленської ікони Божої Матері, на самому видному місці! Також є пам'ятні таблички на будинках, де Тарас Григорович жив і писав твори... Тож той, хто шукає — знайде. Ще мені на думку спадає Микола Гоголь. Хоч тут ми й вважаємо його в першу чергу російським письменником, всі при згадці його прізвища подумають у першу чергу про Тараса Бульбу й Україну в цілому.

Багато і такого, що пов'язано з Радянською Україною. Я не знаю, де вчились ті люди, які зараз ненавидять українців, але все моє життя всі викладачі й не тільки, кажучи про, наприклад, Велику Вітчизняну війну (ред. Друга Світова війна), звертали особливу увагу на подвиг українців, білорусів і інших народів. Дуже поширені українські народні пісні. Не скрізь, звісно, але багато де: з ними часто виступають, наприклад, на різних концертах. Коли я вчився в музичній школі, мій репертуар мало не на 15% складали такі пісні. Ще з цікавого: багато хто зі старшого покоління знає "Червону руту" — я був свідком, як вокальний колектив співав її на сцені на День невеликого міста у Ленінградській області, а публіка підспівувала.

Пам'ятний камінь Кобзарю на Смоленському православному цвинтарі, м. Санкт-Петербург. Автор світлини - Ельдар Аллілуїв

Як ти сприймаєш бажання деяких українців відгородитися від російської культури?

Вважаю доречним, що в Україні почали більше цінувати свою культуру. Скажу чесно, деякі речі, які підпадають під такі репресії, на мою думку, треба було захистити (маю на увазі деякі пам'ятники або якісь приватні моменти, пов'язані з дерусифікацією. Я, наприклад, згадаю відсутність масштабної дегерманізації в часи Другої Світової війни, коли суспільство відрізняло німецьку, наприклад, літературу і німецький фашизм), але в цілому — я розумію вибір українців, які вирішили діяти саме так. Сподіваюся, що любов до своєї батьківщини не переросте в агресивний шовінізм щодо всього російського — в такому випадку нічого конструктивного досягнути не можна.

Це досить гарна тема для використання Росією на власну користь в якості пропаганди.

Так, це активно використовують. Так само ці "аналітики" самі спотворюють символи російської культури в якості, на жаль, зброї.

Навіть серед українців шириться думка про втому від війни. Деякі люди намагаються абстрагуватися та вже не так активно моніторять інформацію. Чи часто росіяни згадують про війну?

Росіяни частіше дивляться ті новини, які стосуються Росії. З одного боку, це погано, а з іншого, зараз все наше життя скрізь пов'язано із війною: мобілізація, санкції, нескінченні плакати з літерами Z і V... Тож про війну росіяни згадують часто, але, напевно, не в тому сенсі, як би того хотілося: навіть серед адекватної частини нашого суспільства мало говорять про злочини російської армії, про хід війни в цілому. А для більшості населення, як я можу бачити, сам факт "наша країна почала війну" став такою собі буденністю, про яку згадуєш так само як і про щоденні справи — особливо не зациклюючись.

Поділися, будь ласка, яким ти бачиш своє майбутнє?

Я не знаю, що буде в моєму майбутньому. За спеціальністю стану перекладачем із китайської мови, тож, в нинішніх умовах, у мене є шанси влаштуватися в Росії. А може, я цього не захочу і кудись емігрую — це дуже складне питання, адже багато речей тримають мене саме тут. Але розумію одне: якщо дійсно залишуся в Росії, я ніколи себе не пробачу, якщо не зроблю чогось корисного для неї — для справжньої Росії, якою вона нарешті має бути — вільною, рівною. Ким би я не був за національною ознакою, я тут народився, значить, тут щось і маю зробити. Хоча після деяких розмов із різними "геніями" руки, звісно, опускаються.

Дякую за щирість. І на завершення: чи є щось, чого б ти хотів побажати для українців?

Дуже дякую за можливість висловитися. Сподіваюся, когось із читачів зацікавлять наведені мною факти. Всім українцям я бажаю миру, перемоги й, найголовніше, не втрачайте в умовах такої жорсткої війни свою людяність. Пам'ятайте і про нас: тих, хто в такий нелегкий час зміг залишитися людьми. Багато хто — навіть не тільки на словах. З самого початку війни в Росії діє, наприклад, залізничний супротив під влучною назвою "Зупини вагони", в якого набралося вже багато успіхів...

Всього хорошого, моя кохана Україно! Всього найкращого, мій любий Києве!

Олександра Снітко, «Час Таврійського»