«Пізніше зателефоную, по нам стріляють..»

 

Ранок 24 лютого, я не можу передати словами, що я відчувала після дзвінка подруги, яка розповідала про вибухи та початок повномасштабної війни росії проти України. Цей ранок я запам’ятаю на все життя.

На п’ятий день повномасштабного вторгнення та наших переживань, декілька ракет влучили все ж таки біля нас. Моє село знаходиться між двома воєнними селищами, і це нас дуже лякало, але морально ми трішки готувались до нападу на них. Але цей вибух а третій дня, тряска стін та навіть всього дому, крики мами: «тікайте від вікон», «лягайте на підлогу» просто визивають дуже страшні спогади. Потім приходить розуміння, що тато зараз копає.

Десна, містечко сховане в лісі

окопи біля Десни, саме куди прилетіло декілька ракет, і стає ще страшніше. Але його дзвінок через хвилину після вибуху всіх нас заспокоїв, він сказав, що люди не постраждали і він також вже їде до безпечного місця.

Також, протягом тижня рівно о 5 годині ранку ми всією сім’єю прокидалися від пострілів ПВО по літаку, що запускав ракети на Бровари. Так нам говорили військові, які знаходилися в нашому селі. Їх було дуже багато, і багато техніки стояло на полі і в деяких дворах. Ми звали їх на каву та гарячу вечерю, вони були дуже вдячні, коли їм давали змогу просто прийняти гарячий душ та без проблем зарядити телефон для зв’язку. Боляче було дивитися на молодих хлопців, які ще життя не бачили, але вже воюють за свою державу.

Кудись їхати ми вже не бачили сенсу, траса не безпечна, бензин в перші дні розкупили, також кидати тата не хотіли, бо він пішов служити. Ми довго відмовляли його від цієї думки, але він був незламний.

Гончарівськ, селище де я провела своє дитинство, я часто їздила туди до своєї тьоті. Мені боляче було чути вибухи, які лунали звідти, а з вікна навіть видно було літаки над ним. Ракета залетіла в будинок до тьоті, як же я була рада, що вона виїхала звідти.

-        В мій будинок прилетів снаряд, – повідомила телефоном нас Ірина Василівна, моя тітка.

-        Як? Ти в безпеці? – мама плачучи відповіла їй.

-        Так, я в безпеці. За декілька годин до вибуху я виїхала до Лебедівки, але  бачила як летіла ця ракета, це було дуже страшно.

Закінчивши розмову, мати повідомила нас про цей випадок, і видно було, що всі засмучені.

Але, найстрашнішими розповідями від близьких це були новини з Чернігова. Це місто знаходиться за 70 кілометрів від мого, і те, що там було складно і уявити тим хто це не проходив. Я дякую за те, що там не було такого як в Бучі чи в Ірпені, але бути в оточенні орків досить моторошно. В Чернігові знаходилася сім’я мого нареченого та й сам він. Кожна розмова закінчувалася сльозами, але з надією на краще. Майже тиждень наречений приховував від мене, що в будинок через огорожу прилетів снаряд, який пошкодив дім не тільки сусіду, а і моїм близьким осколком пробив дах у декількох місцях. Я дуже сердилася, що він цього не розповів, але й розуміла, що він не хотів моїх хвилювань.

Під час однієї з наших розмов, я через телефон чула сирену в місті і далі почалися страшні та гучні вибухи. На хвилину я замерла і мені здалося, що я знаходилася в їхньому будинку. Мене вивів з трансу голос хлопця і фраза «пізніше зателефоную, по нас стріляють..», він не відключився і я продовжила слухати постріли і те, як він біжить до підвалу, і вже там зв’язок обірвався.

Напевно ніякими словами не зможу  пояснити, що я відчувала під час цієї телефонної розмови. Її я запам’ятаю назавжди. 

Коли в області нарешті стало тихо, ми з Русланом (нареченим) вирішили поїхати до Чернігова та перевірити будинок. Дорога була страшною, сліди від снарядів, повністю згорілі будинки та навіть танки на дорозі, все лякало.

Я не вірила своїм очам, коли це все бачила, місто було просто в жахливому стані. І лякало, що кожного дня в нас була повітряна тривога. З магазинів просто виставляли людей під час тривоги, напевно тільки на ринку говорили заходити в середину та перечекати тривогу. Мій улюблений ринок також дуже постраждав, я бачила в новинах, що він горів, але я навить не уявляла масштабів втраченого. Половина ринку була просто чорною та в попелу. Такого я звичайно не очікувала, але, що сталося те й сталося. Продавці говорять про це оптимістично, але видно біль в їх очах.

 

Але повернувшись додому, біда не залишила себе чекати. По Десні прилетіло 6 ракет, які забрали життя багатьох людей, де були також мої знайомі. Це було десь о пів на шосту ранку 17 травня. Ми всі налякані, а татка викликають на роботу. За його словам там було дуже страшно, точніше страшно було на це дивитися, особливо на те як витягують трупи з-під завалів. 

фото одного з військових

Десь з місяць ми жили відносно спокійно, ніяких вибухів поблизу та і літаки не часто пролітали над головою. Але ранок 25 червня нагадав, що таке війна, 20 ракет прилетіло по Десні а ще 13 було збито. Вся сім’я збіглася в одну кімнату та не розуміла, що відбувається на дворі. Гул літаків та вибухи налякали все населення але на щастя в Десні майже ніхто не постраждав, та летальних випадків не було.

Але ракети зруйнували пам’ятник героям ІІ Світової війни. Також дуже постраждали будинки навпроти ГДО (військова частина). Квартири залишилися без вікон та балконів.

Військова частина вщент зруйнована, будинки без вікон, всюди осколки від ракет, що ще потрібно чекати людям в нашій місцевості? Цим питанням задавалися усі мої знайомі, але відповідь була одна, -«потрібно очікувати найгіршого».

Але за 7 місяців очікування «найгіршого» люди звикли до роботи ППО чи просто пролітаючих ракет в сторону Києва. Взагалі моторошно розуміти, що люди до цього звикли. Але я сама до цього звикла, мене майже не лякають звуки літака чи дрона, мене лякає тільки очікування «найгіршого», і чи станеться воно ніхто не знає.

Також сподіваюся, що ця війна скоро закінчиться, я вже не можу отримувати            смс-повідомлення про загиблих друзів та знайомих, я цього вже не витримую.

Все буде Україна!

 Валерія Кутова, Час Таврійського