Творчі воїни на варті мистецтва. Художній репортаж про виставу «Лимерівна»
Біля театру
Івана Франка збираються люди. Сьогодні, в понеділок 17 жовтня, після декількох
перенесень, глядачі нарешті зможуть побачити довгоочікувану виставу. Атмосферу
не передати – затамовуєш подих в очікувані лічених хвилин до вистави. Разом зі
мною – моя одногрупниця, Валерія.
«Я вважаю,
що театр надає людині духовний розвиток, який нічим не гірший за
інтелектуальний, а ти як вважаєш?» - запитує вона, поки ми заходимо до великої
зали, в якому вже назбиралось багато людей. Одні обговорюють свій захват від
побаченого. інші навпаки – сидять в телефонах і цікавості до оточуючих взагалі
не проявляють. Бачу групу підлітків, які сміються на задніх рядах. Певно,
прийшли за хорошою оцінкою по літературі.
Не
відриваючи від них погляд, відповідаю: «Кожна людина бачить театр по-своєму.
Емоції, які вона переживає під час вистави, розуміння переглянутого, роздуми
над завершенням. Мені здається, тільки тоді ти розвиваєшся».
Чуємо
другий дзвоник – знак, що скоро почнеться вистава. Загалом пролунати повинно
три дзвоника. Останній наголошує на тому, що всі місця повинні бути зайняті,
адже це час Мельпомени.
Багато
людей не розуміють цінності театру в сучасному світі. Вони забувають, що таке
справжнє мистецтво, в той час як театр поєднує всі його напрями в собі: музика,
живий виступ, гра акторів, живопис, архітектура, дизайн. Всі ці складові ви
можете відчути, просто перетнувши свої власні кордони, котрі заважають бачити
прекрасне в найменших речах.
Третій
дзвоник.
«Наш театр
з гордістю представляє вам п’єсу Панаса Мирного «Лимерівна». Режисер – Іван
Уривський. Приємного перегляду», - каже нам жіночка, яка пропускала нас до
актової зали. Вона щиро посміхається до режисера, який сидить на першому ряду,
потім до глядачів. Освітлення вимикається.
На сцені я
бачу акторський склад відомих артистів України, прізвища та імена яких, можливо,
ви вже чули – Віталій Ажнов, Олександр Рудинський, Наталія Корпан, Форманчук
Олександр. І це, звичайно, не всі. Театр завжди має два або більше акторських
склади для своїх п’єс.
Ми маємо
можливість спостерігати за трагічною історією кохання Василя та Наталі. Василь
– сирота, якого виростила інша сім’я, бідний парубок, який закоханий в Наталю
Лимерівну – дочку п’яниці. Пара щаслива разом, але на заваді їм завжди стає
Карпо Шкандибенко – багатий чоловік,
який «шкандибає на голову».
«Більше
всього в театрі мені подобається, що висновки вистави ти робиш сам. Ти не маєш
логічного завершення та пояснення», - розповідає хлопець, з яким я
познайомилась, вийшовши з театру. Його ім’я – Назар, і як виявилось, це один з
небагатьох людей, хто дійсно цінить мистецьку працю сучасності.
Виходячи з
закладу, ти можеш почути таких же людей, які обговорюють свої враження.
«А музика!
Яка там була музика, пам’ятаєш, коли мати Карпа з’являлась?» - чую розмову
дорослих жінок.
«Звичайно!
Як думаєш, що дійсно сталось з Наталею в самому кінці? Ти ж бачила, червона
пляма на сукні...»
«А мені здається, не все так просто» - приєднується до них чоловік літніх років.
В драмі,
яку я переглянула сьогодні, я побачила не лише трагічне кохання. Я побачила
конфлікт між сторонами багатої верхівки та звичайних селян, батьків та дітей,
любові та ненависті. Я слухала мову акторів, їхню дикцію, та роздумувала над
багатьма аспектами людського буття. І саме цікаве, що ці люди, які зараз
перебувають на сцені, неймовірно впевнені. Ми не можемо знати, які емоції
переживає актор за маскою персонажа, і я захоплююсь тим, наскільки багатогранні
є людські перспективи. Чого тільки варто слухати глядачів, які бурно реагували
на шокуючі моменти.
«Коли все
почалось, я почала плакати. Не від того, що я тут перший раз, не від сумного
початку, а від того, наскільки заворожує гра акторів. Ти просто… розчиняєшся» -
каже мені Валерія.
«Приходячи
на виставу, я хочу відволіктись від всього, поринути у світ різнобіччя людських
можливостей. Тим паче, з останніми подіями, що відбуваються в Україні, (10
жовтня – випущено більше 70 ракет по всім регіонам, 17 жовтня – приліт дрону в
центр Києва – ред.) це необхідно. Через обстріли міст п’єсу переносили двічі, і
було лячно йти, адже очікуєш тривогу, думаєш, як будеш бігти в укриття, але ми
сьогодні справжні щасливчики. Сучасний український театр повинен і надалі
розвиватися, навіть в такі важкі часи, як війна. Сьогодні в виступі якраз
висвітлювалась воєнна тематика, і, чесно кажучи, я не міг стримати сліз. Актори
– це воїни культурного фронту.» - доповнює її Назар, і я дійсно бачу захоплення
в його очах. Не те захоплення, яке можна описати словами. Захоплення людини,
яка живе під час воєнних дій. Яка цінує те, що має можливість не просто мати
дім, їжу та воду - а і відвідувати культурні заклади.
Коли ти
прокидаєшся, єдине, про що ти думаєш, це про те, щоб зуміти виплисти із
западини кругообміну подій, які охоплюють твоє життя, при цьому намагаючись
вчитись, самореалізовуватись, розвиватись, духовно збагачуватись. Тебе з
головою занурює в прірву. Саме в цьому і допомагає театральне мистецтво. Коли
ти заходиш в зал, в якому перешіптуються глядачі, ти залишаєш всі незгоди дня
позаду, і поринаєш в новий, зовсім непізнаний для тебе світ. І найдивовижніший
факт того, що це все придумано і розвинено людством. Ми всі водночас такі вразливі
до багатьох явищ, але в той же час - здатні на все.
Підхожу до
афіши наступних прем‘єр, щоб розглянути фото та взяти квитки на наступну.
Жінка, яка стоїть поруч, указує пальцем на будівлю та запитує:
«Перший раз
тут?»
«Так. А що,
так сильно видно?»
«Очі. Вони
ніколи не брешуть. Я вам рекомендую «Калігула» Албера Камю».
Протягом
декількагодинної дискусії щодо важливості творчого відображення серйозної
дійсності в різних художніх формах, таких як театр, я дивлюсь на годинник та
помічаю, що за декілька годин комендантська година. Суворі реалії українців.
Всі разом –
я, ініціатор пориву до театрального мистецтва, Валерія – моя подруга, яка
підхопила цю ідею і наш новоспечений друг Назар біжимо до метро.
І усміхаємось.
Анастасія Закота,
Час Таврійського
Коментарі
Дописати коментар