«Yellow.Fellow»: як бути прийнятим і почутим

Хочеш змінити світ – почни з себе. Саме це гасло має спільнота Сampus Ukraine, де студенти прагнуть до змін і надихають інших. Волонтери, працівники, а також члени Кемпусу плекають християнські цінності й говорять про важливе: доброту, чесність, взаємоповагу, любов і прийняття.

Кемпус – це не тільки про віру в Бога, а й про віру в людей. Саме тому спільнота створила різні проєкти, в кожному з яких молодь пізнає себе, знаходить друзів і надихається на нові звершення. Тепер трішки про них.

підпис?

«ХтоЯ» – коли маєш питання та шукаєш відповіді. Проєкт, що допомагає студентам розвиватись: життєві розмови, пошук себе, формування світогляду і здійснення бажань.

 «За мною гори» – це проєкт-подорож. Студенти спільноти, що взяли участь у «ХтоЯ», мають змогу разом з усіма поїхати в Карпати наприкінці жовтня.

Волонтерство є однією з місій Сampus Ukraine. На величезному складі під Києвом студенти й волонтери складають гуманітарні коробки, що потім відправляються на деокуповані території. Гроші на допомогу нужденним надходять від країн Європи. Кожна гуманітарна коробка забарвлена жовтим, звідси назва «Yellow Box Project».

З цим кольором пов'язана не лише волонтерська діяльність спільноти, а й проєкт «Yellow.Fellow», що дослівно перекладається як «жовтий друг». Це допомога та розваги для студентів ВПО або тих, хто іншим чином постраждав від війни. Обмін історіями, відпочинок та знайомства, мотивація й ідеї – це те, що активна молодь отримує після чотирьох зустрічей у Campus Hub-і. Вони відбуваються в Києві 4 рази кожного вівторка о 18:00 за адресою вул. Саксаганського, 22б. Перший захід пройшов 18 жовтня й мені вдалось на ньому побувати.

Тільки-но переступаєш ворота, шум автомобілів та голоси перехожих замовкають, тебе окутує приємна тиша. Приміщення спільноти є переоблаштованою квартирою в житловому будинку. Напевно, саме тому одразу біля порогу стає спокійно. Двері відчиняє один з волонтерів і ласкаво запрошує всіх проходити до Campus Hub-у. 

Волонтери Влад й Андрій, які зустрічали студентів біля входу.
Світлина: архів волонтерів.

Уже всередині очі охоплює жовте світло неонових вивісок і гірлянд, яке проникає в кожен куток просторої кімнати. Всюди висять постери з українськими письменниками та фотографії. Розмови присутніх і спокійна музика на фоні занурюють у веселу атмосферу. Хтось вже завів розмову з новим знайомим, хтось грає з іншими в настільний футбол, хтось п’є чай, а хтось готується до початку заходу.

архів волонтерки Марини

Жодного, хто ввійшов до кімнати, не залишають без уваги. З тобою обов’язково привітаються та заговорять, дізнаються твою історію та познайомлять з волонтерами. Відчуваєш себе прийнятим, тому від ніяковості не лишається ні сліду.

Зі мною заводить розмову волонтерка Віка, яка родом з Казахстану і вже чимало років працює в Кемпусі. Бачу, як під час розмови зі мною її очі червоніють й наливаються сльозами. Пізніше той самий мокрий блиск спостерігається, коли вона розмовляє з маріупольцем Максимом. Така чуйність здивувала мене, бо я вже стала забувати, що таке співчуття. Від постійних ненависних коментарів росіян щодо України мимоволі зневірюєшся в людяності суспільства. Тому в думках я подякувала Віці за її щирість і тепло.

До кімнати заходить Андрій, який, сівши за апаратуру, дає присутнім знак – розпочинається захід. Парубок був знайомий зі спільнотою більше 5-ти років. На початку війни почав займатись волонтерством і з того часу працює в Кемпусі.

Після цього в мікрофон з усіма присутніми задерикувато вітається волонтер Ярік. Парубок з гарним почуттям гумору та помітною харизмою вже за хвилину змушує аудиторію вибухнути сміхом. Ось тепер точно не залишилось ні сліду від ніякової тиші. Після короткого виступу Ярік передає мікрофон милій і тендітній Риті, яка 4 роки була волотеркою і вже рік працює в Кемпусі. Лагідним голосом у супроводі презентації, яку перемикає той самий Андрій, дівчина розповідає про спільноту, проєкти та діяльність. Паралельно своєму виступові Ріта переговорюється з парубком і їх діалог доповнюють жарти інших працівників – кімната знову заповнюється сміхом.

Світлина: архів волонтерки Марини.

Аляна, не менш харизматична за Яріка дівчина, з клубком у руках оголошує про гру-знайомство одне з одним. Кожен має назвати цікавий факт про себе й ті, кого він також стосується, здіймають догори  руку. Тоді клубок хаотично передається між усіма і в кінці гри нитка формує величезне павутиння між присутніми. Це ніби символізувало нашу пов’язаність і те, що ми не такі одинокі, як нам іноді здається.

Наступна гра об’єднала всіх у групки. Аляна підносить кожному капелюха, що належить тому самому Андрію, в якого його безсоромно відібрали. З нього кожний дістає папірець з малюнком. Коли всі знайшли собі пару, починається розмова. Присутні відповідають на три запитання: про їхню мрію на наступний рік; про три хороші речі, які стались з ними цього місяця; про їх сильну і слабку сторону. Між усіма непомітно розпочинається приємний діалог.

Все це весело, але й про їжу ніхто не забув. Ще у переписці волонтери Кемпусу казали, що їхні бутерброди славляться спільнотою. Всіх запрошують пройти до кухні, де на столі чекає справжній банкет. Одразу мою увагу привертає кількість чашок на одній з поличок: їх явно більше, ніж волонтерів. Пізніше виявилось, що їх можуть брати охочі пити чай не з паперових стаканчиків, а «по-домашньому». За хвилину маленьку білу кімнатку наповнює аромат кави. Розмови ні на хвилю не затихають.  

Поки одні їдять, інші працюють. За дверима кухні чутно, як пересувають з місця на місце стільці та столи. Стає зрозуміло – готується щось нове. Вдосталь поласувавши бутербродами та печивом, усі неспішно повертаються до великої кімнати та сідають за столи, на яких вже лежать картки з зображеннями. Волонтер Влад, що має приємний й лагідний вираз обличчя, оголошує всім про початок дискусії. В ході оповіді ми дізнаємось, що розмова йтиме про почуття любові. Ріта озвучує перше питання:

«Що для вас любов?».

 «Любов це взаємна відповідальність та допомога. Це той стан, коли ви розділяєте труднощі та веселощі. Це моральна підтримка. Це ті люди, які 24 лютого дізнавались, як у мене справи й чи все нормально», – відповідає 18-річний Сергій, який виїхав до Києва з окупованого російськими військами Ботієвого, що у Мелітопольскому районі.

«Любов це здатність віддавати щось або жертвувати чимось заради іншої людини», – говорить 17-річний Ваня, якому довелось залишити рідну мати в Новій Каховці Херсонської області й виїхати до столиці

«Любов для мене це підтримка сім’ї. Що б не зробив, ти завжди зможеш прийти до батьків, які не будуть сварити чи дорікати. Тобто вони завжди тебе підтримають і допоможуть, не дивлячись на твої вчинки», – каже 17-річна Соня з Маріуполя.

Дискусія видається душевною й насиченою. З кожним новим питанням розмова дедалі глибшає. Остання теза про жертовну любов змусила присутніх розчулитись. За столом зазвучали важкі історії:

«Жертовна любов – це вчинок моєї матері, яка зробила все можливе, аби я поїхав з Нової Каховки. Сама ж вона залишилась там. Я 7 днів їхав через Василівку (Запорізька область – ред.) разом з волонтерами до Києва. Найскладнішим було прийняти рішення про виїзд, все інше я сприймав як процес, який просто треба пройти», – ділиться Ваня.

Далі про життя в окупації почала розповідати Соня, яка в 17-річному віці пережила чимало, поки перебувала в Маріуполі.

«Справжнім щастям було просто з’їсти звичайного теплого хліба та випити чистої води, - її голос задрижав. – Ми готували їжу на гратах з АТБ, це були переважно бульйони з кісток, які залишились у морозильній камері».

Коли черга доходить до мене, я не витримую й втрачаю самовладання. Тремтячим голосом і зі сльозами на очах абияк закінчую відповідь. Приємним здивуванням стала реакція оточуючих. Ні в кого в очах я не побачила засудження. Навпаки, їх обличчя виражали співчуття та розуміння. Ріта принесла мені серветки, а Сергій з Ботієвого підтримав і заспокоїв.

Світлина: архів волонтерки Марини.

Душевність – це те, що вразило мене найбільше на цій зустрічі. Майже дві з половиною години більше 20-ти незнайомих одне одному людей відверто й чесно ділились своїми думками, почуттями й емоціями. Ніхто нікого не засуджував. Не було ні граму упередженості чи насмішки. Всі були самими собою й не боялись відкритись іншим.

У кінці зустрічі кімнату сповнили прощальні слова й подяка.

Романенко Поліна, Час Таврійського