Валентина Лисенко: «Якщо поезія написана розумом і серцем – це шедевр, а коли тільки розумом – цілковита маячня»

 

Валентина Лисенко, письменниця. Світлина: Аліна Шененко

Завжди слід займатись тим, до чого в тебе лежить душа. В такому випадку не страшні жодна творча криза і застій. У цьому переконана наша співрозмовниця. Вона цікавиться історією рідного краю, складає вірші і прозу, планує писати дисертацію і просто обожнює кулінарію. В гостях у «Час Таврійського» Світаліна Рус (псевдонім Лисенко Валентини Миколаївни) – член Української асоціації письменників художньо-соціальної літератури та Літературної вітальні «ОППіР» при НСПУ, лауреат літературно-мистецьких  премій «Коронація слова» та «Гілка золотого каштану». 

За неквапливою бесідою біля ставка письменниця з Бородянки поділилася професійними секретами, розповіла про свій життєвий та творчий шлях, пояснила походження свого псевдоніму і відкрила завісу на проєкти, які невдовзі побачать світ.

Світаліна Рус… чому саме такий псевдонім?

Світаліна – це Світлана і Віталій, мої діти. Рус – тому що я нащадок Руса, із племені Руса. Бо хто такі руські? Я раніше думала, що це не ми, що ми русичі, русини, але не руські. Але ж руські це і є ми – українці, нащадки русів, русинів. Тому що руський складається з двох імен: з голови племені, князя Руса, а потім вже його нащадка, Кия.

Які проекти Ви готуєте наразі?

Зараз я готую книжку про Бородянку, а саме походження її назви. Там буде описано все, що розповідали мені люди різного року народження, які проживають в різних селах Бородянського району. Буде те, чого нема в інших книжках.

Там є один цікавий момент, а саме опис того, як люди отримували польські прізвища. Я спілкувалася з сусідом на прізвище П’ятицький і завжди думала, що він поляк, про що й запитала. А він каже: «Взагалі ми Кривоноси, але в польську добу, хто не мав польського статусу, було важко по життю. А мій предок хотів піти на роботу і для цього йому сказали купити польське прізвище. Процедура виглядає так – Кривоніс платить певну суму, змінює прізвище, отримує посаду і стає П’ятицьким. Він стає першим начальником пошти в Бородянці. Відповідно й нащадки стали зватися П’ятицькими».

Коли Ви почали писати? Про що були ці твори?

Спочатку я не писала, а просто співала, коли їздила в село до бабусі. Там є така висока гора, про яку я написала оповідання «За все в житті треба платити». За нього я отримала першу нагороду в «Молодій коронації». Воно написане для підлітків, там я описую своїх пращурів, цю гору. Пам’ятаю, як мої двоюрідні брати, що жили поруч, бігають, граються, а я старша, сиджу на тій горі і співаю. А мій дядько й каже: «У вас Валя не така як усі діти».

У мами моєї була корова. Моя мама – дуже велика тружениця, тому діставалося і мені. Потрібно було кожен день нажати серпом мішок трави. Я брала з собою подружку і вона йшла з умовою, що я буду розповідати їй казки. І я ж розказую ту казку, а це ж заважає жати. Так і виходило, що подруга мені жме траву, а я тим часом їй казку розповідаю. Такі от були в мене в житті приколи. Співала я віршовані казки, але не записувала, вони просто йшли звідкись. Я її запитую про що розповідати, вона називає предмет і я вже вигадую. В мене просто дуже розвинена фантазія і велика уява. Я себе можу уявити ким завгодно, і коли я читаю своє оповідання про війну, то кожного разу плачу, бо я це все переношу через душу. Ніби це я там була, ніби горю разом з тими людьми, я відчуваю той пекельний вогонь і пишу, і плачу. Я дуже емоційна, тонка натура.

Світлина: Архів газети «Над Здвижем»

Чи є якісь старі книги, які очікують продовження?

Якось мене запрошували на зустріч до четвертокласників, в мене перед ними великий борг. Вони просили продовження книги «Княжичі в просторі світла», хотіли дізнатись чи буде Сніжна із Тарасом (персонажі твору – ред.) разом. І я ніяк не візьмусь за написання. Це книга про подорож до племені князя Руса. Спочатку цей твір був фантастично-історичним, це була моя фантазія, але потім я зробила його історично-фантастичним. Адже якщо були руси, то називались вони ж не від вітру, ім’я їхнє походило від когось. Якщо Іван – діти Івановичі, Петро – Петровичі. І якщо були русичі, русини, це були нащадки кого? Нащадки Руса.

План у мене такий – подорож головних героїв Тараса і Леся (на честь Тараса Шевченка і Лесі Українки) у час козаків. Це одна книга. Друга книга – їхня подорож у Голодомор, щоб показати очима дітей це горе, аби дитина бачила не лише сухі цифри та факти, а співчувала тим діткам, відчувала, як їм було тяжко, як вони це все переживали, як вижили. Можливо, буде подорож з Античності до України. Я вже уявляю, як це можна поєднати, але ще потрібно багато над цим працювати і багато шукати, щоб не просто втілити свою фантазію, а щоб це відповідало дійсності, щоб там було живе зерно.

Які теми Вас цікавлять?

Історичні, бо наскільки я зрозуміла – історія це моє. Мені справді важливо дізнатися ким є слов’яни. Я прочитала «Велесову книгу» і там була мати Славуна і батько Богомир, а в них було п’ятеро дітей – Древа, Полева, Скрева, Рус і Сєва. І я зрозуміла, що від Руса пішли українці. Зараз я намагаюсь зрозуміти чи є древляни, поляни та інші племена просто українцями, які по-різному жили. Моя думка – можливо, від роду Полеви пішли поляки, але точно я не знаю. Над цим ще потрібно працювати, шукати ниточки.

До Київської Русі в людей був матріархат, плем’ям керувала мати Славуна і воно називалось славуни. Люди розвивались і з часом навчились будувати житло, шити, майструвати, розвивались ремесла і разом з цим розвивалась мова. Спочатку вона була примітивною, на одне слово припадало декілька предметів. Згодом вона покращувалася і зараз у нас досконала українська мова, і вже на один предмет є кілька значень. Така сама ситуація була і з племенем. Адже хто такі слов’яни? Це нащадки матері Славуни, які спочатку були славунами, а вже опісля стали слов’янами.

Що Вам найбільше подобається в Вашій професії?

Можливість приносити користь. За освітою я філолог і економіст, але насправді я історик, без історії я не можу. Дуже хотілось би писати дисертації з історії, та й матеріалу в мене багато накопичилось. Напевно, я буду цим займатись, адже це те, що я люблю і те, що мене цікавить. До цього в мене не було коли, була сім’я, маленькі діти, а зараз вони виросли, в них свої сім’ї і з’явилось більше часу, і я хочу робити те, що я хочу. І я дуже хочу принести користь Україні.

Книги Валентини Лисенко. Світлина: Аліна Шененко

Як у Вас відбувається процес написання твору?

В момент написання в мене можна сказати відкриваються небеса і інформація йде з «небесної бібліотеки», тільки й встигаю записувати. В мене нема такого, щоб я сиділа, щось вигадувала, а воно не вигадується. Зазвичай, інформація приходить, а я не зупиняюся, поки все не запишеться. Можу сидіти, не їсти, не спати, поки не випишеться все те, що йде. Іноді я написала, а потім і не розумію, як я його написала і звідки взяла. Я навіть іду дорогою і куди б не йшла, в мене книжка в голові, я її прокручую, вже її пишу.

Чи є у Вас улюблені поети?

Улюблений поет у мене Василь Симоненко, мені подобається декламувати його поезію. Із сучасних -  Анатолій Матвійчук, він дуже близький мені. От він пише, а в мене таке враження, що це я написала.

Чим Ви захоплюєтесь? Які у вас хобі?

Моє хобі слухати передачі Валерія Бебика, дивитись історичні фільми і намагатись зрозуміти, що в них правда, а що ні. Я обожнюю кулінарію, люблю пекти тістечка, торти, і взагалі велика солодкоїжка. Дуже шкодую, що не пішла відразу після школи вчитися на кондитера. В мене була мрія – працювати на кондитерській фабриці Карла Маркса, але зараз це буде складно, зважаючи на мій вік та здоров’я.

Яких тем Ви уникаєте у своїй творчості?

На філософські я пишу, на історичні, про природу і для дітей – пишу. Про любов в мене дуже мало віршів. Тому що в житті в мене так склалося, що не було коли кохати, а емоції мені дають саме діти, я й пишу про них і для них.

Коли Ви почали видавати книжки?

По своїй натурі я була людиною невпевненою в собі, в мене складалося враження, що мої твори непотрібні. Потім я наважилась і поїхала в журнал «Київ», а там працював мій земляк Анатолій Камінчук. Завезла я ті вірші, і коли приїжджаю наступного разу він мені каже: «Ви – сформована поетеса, у Вас свій стиль. Я Вам єдине пораджу – видавайте книжки!»

Він дав мені більше, ніж гроші. Він сказав те, що я мала почути. Щоб видавати книжку треба розуміти, що вона комусь потрібна. Саме ця розмова стала переломною в моєму житті і дала мені поштовх друкуватись.

Хто є Вашим найсуворішим критиком?

Для мене це мама. Коли я писала оповідання «За все в житті треба платити», писала я його з її слів. Там описувався наш рід Лисенків. Це гілка від роду Миколи Віталійовича Лисенка, але не пряма, а десь далеко-далеко. Мого діда, Лисенка Опанаса Микитовича, який читав лікнеп неграмотним селянам, розкуркулили, тому що він відмовився йти відбирати зерно у людей. Дідусь встиг закопати лише дві скрині із зерном, і так глибоко, що шомполом (стержень для чистки й змащування каналу ствола в ручній вогнепальній зброї або забивання набоїв у рушниці  – ред.) неможливо було дістати. А коли прийшли, то за непокору радянській владі забрали все: витрясли вазони, винесли одяг, ковдри, посуд, ікони, меблі. Самого дідуся відправили будувати триклятий Ленінград, по-іншому й не назвеш. Адже там був не лише мій дідусь, там було багато українців, які звідти не повернулись. А мій дідусь приїхав розбитий і хворий, бабуся його ледь виходила.

Коли я писала оповідання, я не змінювала імена, прізвища, хоча моя мама радила змінити, але я хочу, щоб це була правда, а не просто вигадка. І перед тим як вислати твір, я почитала його мамі. Вона мені сказала, потрібно так і так, і я переробила так, як вона сказала. Мама задоволена, та єдине, що їй не подобається – я так і не змінила імена, а написала правду. В письменника обов’язково повинна бути фантазія, бо одні сухі цифри – це не література. Але фантазія має бути побудована на реальності.

Один мій знайомий, після того як я зачитала йому свою поезію, сказав: «Якщо поезія написана розумом і серцем – це шедевр, а коли тільки розумом – цілковита маячня». І я досі пам’ятаю ці слова.

Аліна Шененко, «Час Таврійського»

Читайте також: Тетяна Пишнюк: «Варто спробувати такого щастя – бути письменником. Бо це відчуття обраних»